Я забарилася:
— У цьому є якась частка правди, річ у тому...
Я насилу добирала слова, не розуміючи, що саме хочу сказати, але Олег зупинив мене:
— Стривай. Добре подумай перед тим, як озвучити те, що крутиться в твоїй голові. Не треба вважати, що все просто.
Я не могла повірити своїм вухам. Олег розумів, про що піде мова? Тоді, можливо, це може полегшити моє зізнання. Але його тон миттєво змінився, ставши холодним і розважливим, до того ж його явно влаштовувала моя розгубленість.
— Ти не підеш від мене. І знаєш, чому? Я просто знищу твого лебедя. Зітру на порох. Повір, у мене знайдуться на це кошти й сили. — Він говорив спокійно, але в його очах було стільки жорстокості, що я не сумнівалася: все буде саме так.
Я мовчала, не знаючи, як повестися далі. Я очікувала чого завгодно, але не цих погроз. Дотепер я переживала за почуття Олега, не беручи до уваги можливість його агресії.
— Невже ти думала, що я такий дурень? Алісо, тобі ніколи не спадало на думку, чим я займаюся в звичайному житті? З якими людьми мені доводиться мати справу? Тільки не треба робити такі перелякані очі. Досить зображати наївну дуру! Ти ж прекрасно розумієш, мені не доведеться докладати зусиль, аби зробити все, про що я зараз кажу.
Намагаючись розчинити цукор у кухлі з холодним чаєм, я дивилася на ложку, не піднімаючи очей. У моїй пам’яті, обганяючи одна одну, проступали картинки з минулого. Допити в прокуратурі після загибелі одного з компаньйонів Олега. Начальник охорони з хтивою посмішкою, схожий на цинічного вбивцю-рецидивіста. Пожежа на великому успішному заводі, власник якого відмовлявся співпрацювати з Олегом. Статті в газетах про його незаконну діяльність. Чому досі я не зважала на ці факти? Як вийшло, що я не лише не цікавилася справами його компанії, але навіть не могла б виразно пояснити, чим саме він займається? Я замкнулася в чотирьох стінах своєї майстерні, не помічаючи нічого навколо. Я існувала в зручному мені світі, не бажаючи бачити того, що загрожувало зоні мого комфорту.
— Мала, я не ображатиму тебе. Ти ж знаєш, я ніколи нічого не шкодував, коли йшлося про твоє щастя. Але я вірю, що й ти не зрадиш мене.
У його погляді змішалися гнів і справжній страх перед втратою. Олег не вмів програвати. І зараз він міцно тримав мене за руку. Він хотів бути зі мною. Він купив мене. І, напевно, тому вибрав шлях сліпої віри. Так було набагато простіше для нього. Вдавати, що нічого не відбувається. Він ніколи б не відпустив мене. Просто так. Бо амплуа покинутого чоловіка могло зруйнували його цілісний образ непереможного в усіх сенсах цього слова.
Відчуваючи справжній жах, я зрозуміла, що він заплющить очі на багато чого, якщо я залишуся з ним. Але й не зупиниться ні перед чим, якщо я захочу піти. Він явно насолоджувався, усвідомлюючи мою залежність від нього, знаючи, що я залишусь. Я б ніколи не поставила під удар життя Джастіна. І через це ніколи б не знайшла в собі сили зізнатися Олегу, що в моєму житті є інший чоловік. У моєму іншому житті.
Можливо, та інша Аліса й не була б йому настільки близька. Вона підспівує реперам разом із таксистами й танцює до ранку в нічних клубах. Вона все робить не так. Їсть круасани на сніданок і голосніше за всіх сміється, не помічаючи осудливих поглядів. Вона ходить на височенних підборах і занадто яскраво фарбує губи. Вона вільна, зухвала, рішуча. Любить ромашки й життя. І, зачароване її почуттями, життя відповідає їй взаємністю.
Але час цього роману з життям недовгий. Бо для Олега набагато важливіше вийти переможцем із його власної гри в любов, ніж перенести удар спустошливої правди. Він, як і я, був занадто егоїстичний у своїх почуттях. Він хотів бути зі мною, і йому було байдуже, скільки життів заради цього доведеться поламати або навіть обірвати. Я точно знала: хай би що трапилося, я не дам йому дістати Джастіна.
— То що ти хотіла сказати? — Олег дивився мені в очі, чуючи мій страх, насолоджуючись своєю перемогою.
— Нічого. — Я прийняла єдине можливе рішення, ковтаючи сльози. Він бачив їх і самовдоволено посміхнувся.
— Але я тебе перебив.
— Ну, тобто я хотіла сказати, що по-справжньому закохалася. Я маю на увазі, закохалася в це місто. — Я затиналася на кожному слові, і чомусь мені було начхати, що Олег відчуває брехню в кожному звуці. Мало значення лише те, що зовні він залишався непроникним. — Загалом, я подумала, може, ми колись купимо тут квартиру? Ну, щоби приїжджати в будь-який час?
— Обіцяю подумати, але мені чомусь здається, що ти навряд чи ще колись захочеш провести тут свою відпустку. — Олег торкнувся губами мого зап’ястя.