Вони лежали на матраці, закутані в біле простирадло. У пальцях Джастіна тліла цигарка. Вікі опустила голову на його плече. Вона дивилася мені прямо в очі й усміхалася. Вона чекала моєї появи й навіть не намагалася приховати звитяжної радості в блискучому, трохи відчуженому погляді. Джастін не повернувся в мій бік. Я, як укопана, застигла на порозі. Мені не доводилося потрапляти в такі ситуації, і я не розуміла, як тепер поводитися. Що могла я вимагати від чоловіка, коли мені нема чого дати натомість? Але ж ті емоції, які ми дарували одне одному, були чимось більшим, ніж просте спільне життя. Хіба міг він так легко забути моє тепло, лише торкнувшись губами іншої жінки?
Він сів, підпираючи спиною стіну, уникаючи мого погляду. А я не могла відірвати очей від його оголеного блідого тіла. І з фанатичним мазохізмом подумки уявляла моменти їхньої близькості. Її губи, що ковзали по його грудях, пальці, що заплуталися в неслухняних пасмах волосся...
Щоб якось приховати хвилювання, я почала рахувати глухі удари власного серця. Здавалося, воно розривало своїм стуком напружену тишу.
Один... Два... Три...
Легше не ставало. Я ковтала повітря та стримувала сльози. Тут вони були ні до чого. Я не хотіла, щоби він бачив, як я плачу, бо знала: від цього, незважаючи на все, що відбувається, йому буде боляче. Я не хотіла завдавати йому болю.
У пластмасовій урні, у кутку, голими стеблами назовні стирчав букет ромашок. І, розсунувши важкі щільні хмари, тонкий промінь сонячного світла, немов даруючи надію, пробрався до кімнати, загравши на жовтій смужці металу, що лежала в кутку стелажа: «Як добре, що я зміг тебе знайти».
Чотири... П’ять... Шість...
Я провернула свою обручку на пальці, і вона зісковзнула мені в долоню. Я поклала її всередину обручки Джастіна, і вона фальшиво брязнула об скляну поверхню полиці. Вікі дивилася на мене в упор. Їй був цікавий кожен мій жест. Я відчувала її погляд спиною, але не оберталася. Сама не знаючи для чого, я підійшла до вікна.
Я чекала, що світ завалиться, але... Всупереч моїм очікуванням, незмінно поспішали невідомо куди таксі, і люди, що проходили повз, піднімали очі на вивіску школи, сміялися, жартували, відверталися. Вони бігли у справах, поверталися додому або тільки виходили з дому, зовсім не чуючи мого болю. Я ковтала шум життя, який долинав через маленьку щілинку відчиненого вікна.
А в кімнаті досі пахло моїми парфумами. І здавалося, що стерти з цих стін моє ім’я вже неможливо.
Тиша ставала все важчою. Я опустила пакет із сандвічами на підвіконня. Зібравши волю в кулак, повернулася до них обличчям. Але мені вже не вдавалося розгледіти обриси голих тіл. Сльози, що наповнювали очі, заломлювали картину реальності, роблячи силуети розмитими, змушуючи мене думати, що це зовсім не вони.
Я хотіла перепросити за незручне вторгнення в їхній відновлений світ, але слова застрягли в горлі. Немов акваріумна рибка, я просто відкривала й закривала рота, так і не видавши ані звуку. Я ненавиділа себе за неможливість бути з Джастіном і за те, що сама штовхнула його на цю зраду. Ненавиділа, що розуміла: зради немає. Бо все, що відбувалося, було лише тонкою матерією реальності, яка проступила назовні через райдужну оболонку мильної бульбашки — чарівної недовговічної кулі, у якій я жила останній місяць, забувши, що скоро вона лусне.
Сім... Вісім...
Я кліпнула, і теплі солоні краплі потекли по щоках. Знову відвернувшись до вікна, я змахнула їх рукою, сподіваючись, що вони залишилися непоміченими. Джастін нарешті повернувся в мій бік. Він пильно дивився на мене, і я бачила, як, вбираючи мій біль, збільшуються його зіниці, а очі стають чорними, схожими на перестиглі вишні. Боліло так, що в моєму серці не залишилося місця навіть для ненависті до себе.
Зауваживши в його збожеволілих зіницях відображення тих самих почуттів, я беззвучно вийшла в коридор, так, ніби перелетіла цю відстань у кілька кроків. І щільно зачинила за собою двері. Повільно опустивши на підлогу туфлі, наче даючи собі час на роздуми й можливість повернутися, я обернулася, впершись поглядом у байдужу дерев’яну поверхню. Повернутися, щоби потім знову піти, не порушуючи циклічності? І знову зробити йому боляче? Або ж, нарешті, розірвати це нескінченне коло, просто давши йому спокій. Вийти з його життя так само буденно й непомітно, як колись я опинилася на його порозі. Насилу, ніби мені доводилося заново вчитися ходити, я зробила перший крок. Вперед по коридору, геть від його дверей.