— Ну ж бо. — Олег вийшов із машини і, відчинивши багажник, поклав туди мій візок раніше, ніж я встигла прийняти рішення й відповісти відмовою. — Давай, стрибай вперед! — І він відчинив пе-реді мною дверцята.
У салоні величезного чорного автомобіля було тихо. Пахло шкірою, чоловічим одеколоном і ментоловою гумкою. Я відкинулася на спинку крісла. Олег мовчав.
Ми їхали залитим вогнями містом. Ледь чутно говорив про щось невловиме діджей радіостанції, кудись квапилися люди, а закохані парочки, навпаки, не поспішаючи гуляли Пішохідним мостом. Уперше за довгий час мені було тепло й затишно. Я заплющила очі, відчуваючи, як обм’якає тіло, і провалилася в сон.
Я не відразу зрозуміла, що відбувається і де я, коли машина зупинилася. Мабуть, я виглядала розгубленою, тому Олег поспішив усе пояснити:
— Це аеропорт. Ти заснула, і я не став будити тебе. Я ж не знав твою адресу, от і подумав, може, спочатку документи заберу, а потім завезу тебе додому.
— Усе гаразд. — Я потерла очі.
— Сподіваюся, твої батьки не хвилюватимуться.
Я нічого не відповіла.
Чоловік із рудою бородою постукав у вікно з боку водія, і Олег вийшов на вулицю, але вже за хвилину знову сів у салон, кинувши на заднє сидіння тонку пластикову теку.
— Ну, справа зроблена. Пропоную випити по філіжанці кави. Тут, в аеропорті.
— У мене грошей немає. — Я не обтяжувала себе кокетством з Олегом і була вдячна йому за те, що він не чекав його від мене.
— Із задоволенням пригощу тебе, — усміхнувся він. Його усмішка здалася мені схожою на оскал. — В обмін на знижку при купівлі наступної картини, — додав він.
До кави Олег замовив млинці. І дивлячись на те, як я розправляюся з ними, підсунув мені і свою порцію.
— Ти хоч іноді їси що-небудь?
— Щоранку вівсянку на воді. А там як випаде нагода. — Я всміхнулася.
— У тебе гарна усмішка.
— Що?
— Їж.
Відтоді Олег щовечора підвозив мене додому. Художники перемовлялися позаочі, але варто було мені сісти в машину — і їхні пересуди, які залишалися потойбіч тонованого скла, здавалися дешевими й нікчемними.
А через тиждень, стоячи на старезному ґанку мого гуртожитку, не звертаючи уваги на п’яні крики постояльців і уважний погляд вахтерки, яка з цікавістю позирала у віконце своєї комірчини, Олег, обережно прибравши пасмо волосся з мого обличчя, поцілував мене.
Можливо, когось це здивує, але я не чекала поцілунку. Ніколи не уявляла його в своїх мріях. І зовсім не будувала планів щодо нашого спільного майбутнього та його капіталів. Усе вийшло само собою. Не знаючи, що робити з кінцевим результатом і яким він може бути, я вирішила спробувати жити з Олегом. Або, правильніше сказати, вирішила спробувати не бути самотньою.
Олег завжди був ніжним і турботливим. Але головне, він, як колись мої батьки й ніхто інший після їхньої загибелі, вірив у мене.
У день мого дев’ятнадцятиріччя я переїхала в його будинок. Він виділив під мою майстерню величезну кімнату з вікнами, що виходять на озеро. Озеро потопало в кронах дерев і заростях очерету. А вода в ньому була чорна й завмерла. Іноді на озеро прилітали лебеді. Красиві білі птахи, які беззвучно розкреслювали темну гладь, наздоганяючи одне одного і свої відображення. Вони здавалися мені загадковими та зворушливими, тому я часто виходила до озера, сідала біля краю й годувала їх хлібом просто з долоні.
Птахи зовсім не боялися мене. А до Олега не підходили. Він казав: це тому, що поважають. Я вдавала, що поділяю його думку, але в моєму світі повага будувалася на довірі. Якщо птах виходить із води і, струшуючи своє пір’я, обдає мене холодними бризками, а потім тицяє твердим дзьобом у долоню, отже, він мені довіряє.
Я теж не відразу навчилася довіряти Олегу. Іноді його погляд здавався мені відразливим і навіть страхітливим, але з часом настороженість минула.
Лебеді завжди прилітали в міжсезоння. Наше озеро стало для них перевалочним пунктом між зимою й літом. Між двома різними життями в різних кінцях світу. Я заздрила легкості, з якою, кидаючи насиджені місця, не чуючи сили земного тяжіння, вони злітали в хмари, збиралися у зграю і мчали назустріч сонцю. Я завжди з сумом дивилася услід, коли лебеді піднімалися над землею, щоби вирушити в подорож. І, напевно, відчуваючи це, вони почали відлітати на світанку, коли я ще спала.
Лебеді літають парами. І якщо з їхньою другою половиною щось трапляється, то покинутий птах уже не полетить. Вони знають, як обдурити смерть, перетворивши почуття на вічність. Вражаюча лебедина вірність, одна любов на все життя.