Я дедалі рідше з’являлася в школі на лекціях. Довіряючи Джастіну кожну хвилину свого життя, я, як і в своїх картинах, ловила момент, намагаючись вирвати маленький шматочок щастя зі щоденної рутини.
Я і тепер без жодних зусиль можу згадати його міміку й жести, колір його очей, тепло його рук. Усі ці спогади закарбувалися в моєму серці. Як ніхто інший, я знаю, що, змінюючи одна одну, нескінченні картинки життя засмічують пам’ять. Але є особливо дорогі нашому розуму епізоди, над якими час не має влади.
Одного разу Джастін повіз мене на Бруклінський міст. Ми залишили машину на узбіччі на в’їзді, а самі піднялися на доріжку пішоходів, що підноситься над рівнем дороги. Дві величезні вежі в готичному стилі з’єднували між собою три прольоти моста. Закутаний напівпрозорим серпанком, якій підіймався від води, ввібравши тепло затоки, здавалося, він повис у повітрі, допомагаючи відображати захід від річкової гладі. І останні фарби вечірньої заграви — все, що залишилося від ще одного щасливого дня, який назавжди тікав від мене, розчинившись у лінії горизонту. Ми йшли не поспішаючи, і я подумки читала Маяковського:
Так і не встигнувши поніжитися в легких обіймах темряви, міст зайнявся тисячами різнокольорових вогнів. Я взяла Джастіна під руку, а він торкнувся губами моєї маківки. Ми зупинилися на середині мосту.
— Тобі подобається? — Він дивився на місто, упершись підборіддям мені в голову.
Мене заворожував вид, який відкривався перед очима.
— Мені здається, всупереч усім земним законам, лінія екватора має проходити саме тут, під Бруклінським мостом. — Джастін усміхнувся.
— Не можу повірити, що цей міст витримує такий потік машин і людей!
— Коли його відкрили, таких невіруючих, як ти, — він заглянув мені в очі, — було справді багато. І тоді по мосту провели двадцять одного слона з найближчого цирку й так засвідчили його міцність. Повір, він витримає й не таке.
Цей уривок із Маяковського я прочитала вголос. Джастін здивовано підвів брови, і я старанно переклала вірш.
До мого від’їзду залишалося два дні.
Він не знав, що я їду. Не знав, що в кишені моєї сумки вже лежить квиток, схожий на смертельний вирок, оголошений нашим надіям. Вступивши в злочинну змову з обставинами, цей нешкідливий, на перший погляд, клаптик глянцевого паперу вб’є нашу любов. Я не показувала Джастіну цю бомбу уповільненої дії, приховуючи й те, що її механізм уже запущений. Мені не хотілося затьмарювати наші останні дні переживаннями. Так я виправдовувала свою брехню, народжену боягузтвом. Звісно, я так і не набралася сміливості подивитися йому в очі біля останньої межі. Сказати «до побачення», насправді залишаючи його в минулому. Знаючи наперед, що цього побачення вже ніколи не буде. Я не змогла б оживити думки в словах, що безладно блукали в моїй голові. І не змогла б випустити його долоню. Я просто дихала ним, немов вітром. Але буря от-от мала вщухнути назавжди. «Я вітер, і не намагайся мене втримати. Дихай, поки даю тобі собою дихати».
Свого останнього нью-йоркського ранку, заздалегідь склавши всі речі у валізи, я, як зазвичай, поїхала до школи. Почувалася кепсько. Паморочилася голова, нудило, нило внизу живота. Я списувала всі ці симптоми на нерви й ковтала заспокійливе.