— Я знав, що так станеться. Рано чи пізно. Адже я попереджав тебе про це, пам’ятаєш?
— Прости.
— Не хочу нічого обговорювати. Це наша дитина. І крапка.
Верх благородства...
У день свого тридцятиріччя я вперше побачила її на моніторі апарату УЗД. Так, вона була дівчинкою. Я відчувала це дуже чітко, хоч ще не могла знати напевно. Але ж моє серце підказувало мені, що ці передчуття не даремні.
Я вийшла з будівлі лікарні, стискаючи в руці чорно-білий знімок, на якому можна було розгледіти хіба що маленьку невиразну грудочку.
Олег дотримав свого слова не повертатися до розмов про Джастіна й усіляко намагався догоджати моїм примхам. Уранці я побачила у дворі нашого будинку нову машину, перетягнуту червоним бантом.
— Ти ж завжди любила швидкість.
Він простягнув мені ключі від чорного «Порше». Господи, невже він не міг вибрати іншу модель? Будь-який інший автомобіль, тільки не цей.
— Дякую. — Я взяла ключі й сіла в такий знайомий салон. Я бачила, як пальці Джастіна підкручують гучність на приймачі, як ковзають по поверхні керма. Це був інший «Порше». З іншим запахом, із салоном, оббитим рудою, а не чорною шкірою. І він був порожній.
— Подобається? — Олег чекав від мене щенячого захоплення.
— Так. Дуже. — Я зачинила дверцята, і далі говорячи з ним через опущене скло: — Після лікарні поїду в галерею.
— Тоді до вечора. Я замовив столик у твоєму улюбленому ресторані.
— Давай побудемо вдома.
— Як забажаєш, це твоє свято.
І в це моє свято найкращий із подарунків чекав мене попереду.
Я приїхала в галерею й за звичкою відразу ввімкнула комп’ютер.
На мене чекав другий лист.
«Дорога Алісо!
Сьогодні тобі тридцять. Ти боялася цього віку, але, повір, даремно. Він не зміг залишити слід на твоєму тілі й у твоїй душі. Він не владний над тобою. Ти так само прекрасна.
Ти поїхала лише місяць тому, а мені здається, що з того моменту минула ціла вічність. Ти забрала з собою все, що було в мене: безтурботність, легкість, уміння радуватися життю. Головне, ти забрала моє серце. Хочу, щоби ти знала: я радий, що воно в тебе. Ніхто не зможе подбати про нього краще. Моє серце в надійних руках.
Тут, у Нью-Йорку, літо видалося спекотнішим, ніж завжди. Пол і Кейт постійно вилежуються на пляжі. А я майже завжди один. Але навіть якщо ми проводимо разом час, я все одно почуваюся самотнім. Коли ми гуляємо в парку і я бачу переплетення їхніх рук, то відразу згадую твої теплі долоні й те, як ти пахла дощем.
Я годинами сиджу в майстерні, розглядаючи картини, на яких намальована ти. Коли намагаюся написати тебе знову, моя пам’ять втрачає твоє обличчя, і в мене нічого не виходить.
Я закинув живопис. Кілька разів, прагнучи повернути натхнення, ходив у Мет. Але в пустельних прохолодних коридорах мені чувся твій голос і відлуння твоїх кроків. Повернувшись, набирав номер готелю, у якому ти жила, щоби запитати, чи не приїхала міс Островська.
Я заздалегідь знав відповідь. Як зараз знаю й те, що даремно шукаю тебе в коридорах Музею сучасного мистецтва або на алеях Центрального парку. Одного разу я навіть зняв твій номер. Пролежав усю ніч на ліжку, яке вже забуло вигини твого тіла. Там не залишилося твого запаху, немов ти ніколи й не була в цих кімнатах. Імені стало страшно: а раптом колись і з мого тіла вивітряться спогади про тебе?
Дивно шукати когось, хто перебуває всередині тебе.
Я питав про тебе у Пола, але він лише відводить погляд.
Я хочу, щоби ти знала: незважаючи на біль, який ти залишила в моєму серці, я не шкодую про те, що зустрів тебе. Не багатьом випадає можливість купатися в променях такого світла, яким ти висвітлювала все навколо в наші два місяці.
Цього дня, коли світ став кращим, тому що в ньому з’явилася ти, я хочу побажати тобі щастя. Щирого щастя.
Я кохаю тебе, Алісо. Я тебе пам’ятаю».
Моє серце стискалося, завдаючи неймовірного болю, але я наказувала собі заспокоїтися. Заради неї. Я поклала свої долоні на живіт: