Я мало що знала про це. Я ніколи не кохала Олега. Між нами було щось, як мені здавалося, більше. Взаєморозуміння та взаємоповага. Він відчував, що я завжди буду поруч із ним, бо вмію бути вдячною. А я натомість розуміла, що він піклується про мене, не шукаючи моєї вдячності, від щирого серця. Олег оплачував моє навчання в школах мистецтв по всьому світу й купував дорогі подарунки, до яких я на диво швидко звикла, залишаючись байдужою. Йому подобалося, що я рідко виходжу за межі нашого будинку, не рахуючи моїх поїздок, пов’язаних із живописом. Точніше, за межі своєї майстерні.
Хоча в цьому, звісно, були свої мінуси, з якими він, схоже, устиг змиритися. Наприклад, я завжди була поганою господинею. Я ніколи не готувала й не прибирала. Цим займалася наша хатня робітниця. Вона з’явилася в будинку Олега задовго до мене. Спершу нам було важко знайти спільну мову. Мабуть, вона побоювалася, що я претендуватиму на частину її кухні. Але все владналося, щойно вона зрозуміла, що я не зазіхатиму на її професійну діяльність. І тоді хатня робітниця, яку звали Машенька, оголосила «мирову», виражену досить своєрідним способом. Вона старанно вихваляла смаки Олега й цілком ігнорувала мої звички.
— Сьогодні на сніданок оладки з малиновим джемом! Олег їх так любить! Принести вам? — питала вона мене, коли ми стикалися на сходах.
— Ні, Машенько! — Чесно кажучи, мені не раз спадало на думку, що значно доречніше називати її на ім’я та по батькові. — Можна мені геркулес на воді? — Вона краще за інших знала, що я їм вівсянку щоранку. Але завжди пропонувала щось борошняне або жирне. — Я буду в майстерні.
— Звісно, Алісо. Вівсянка — то вівсянка, — стенала вона плечима й ішла на кухню.
За п’ятнадцять хвилин я відчиняла двері майстерні й забирала тацю з їжею, яка вже стояла на комоді в коридорі. Всередину Машенька не заглядала. Нам вдалося позначити кордони одна для одної.
Алісою мене назвала мама. Дитиною вона брала мене на руки й казала: «Моя Аліса в країні чудес! Давай намалюємо твою країну». Ми розстеляли великий білий ватман прямо на підлозі й малювали. Іноді це було галасливе місто з безліччю пішоходів, машин, різнокольорових вітрин і аптекою на розі. Іноді — густий, яскраво-зелений ліс із квітучою галявиною. Іноді — пустельний пляж, де, розлітаючись сотнями бризок, билося до скелястого берега нескінченне море.
Наші малюнки ніколи не повторювалися. Мама питала мене, про що я думаю сьогодні або що наснилося мені напередодні. Залежно від цього ми вибирали тему для нової картини. Вона завжди була проти фломастерів. Так мені довелося полюбити фарби. Я навчилася змішувати їх між собою для більш насичених відтінків, зуміла відчути, з якою силою доторкатися пензлем до аркуша, щоб отримати бажаний мазок. Ми довго сперечалися з матусею, обираючи колір або контур. Але вона завжди здавалася, поступаючись мені, усміхаючись моїм аргументам.
З Олегом усе було інакше. Ми ніколи не сварилися й навіть не сперечалися. Не мали причин. Я заплющувала очі на його зради, бо вони ніколи по-справжньому не ранили мене. Він — на мої поїздки, присвячені живопису, бо в цей час міг безперешкодно дозволити собі розслабитися в компанії чергової нової знайомої. Але при цьому ми проводили разом вихідні, ходили на виставки, їздили у відпустки, відвідували друзів і, напевно, були насправді щасливі.
У нашому житті все виходило так, як ми загадували. Тобто життя наше складалося лише зі щасливих моментів. Принаймні, для мене це було саме так. Але в Олега не все було гладко.
Він шалено хотів дітей. На мій сором, материнський інстинкт якщо й жив у мені, то десь дуже глибоко всередині, я про нього навіть не підозрювала. Я ніколи не суперечила Олегу й на його прохання припинила приймати протизаплідні таблетки, але результату не було. Щомісяця мої тести видавали лише одну смужку.
Усі ці спроби, які переросли в нав’язливе чоловіче прагнення, остаточно позбавили його здорового глузду. Він самостійно вираховував найбільш підходящі дні в моєму менструальному циклі та практично щовихідних возив мене в «Дитячий світ». Там, занурюючись у відповідну атмосферу, ми годинами ходили поміж рядів із колясками та ліжечками, щоби зарядитися необхідною енергією, яка підживила би нас. Ми розглядали шкарпеточки, що за розміром підійшли б лялькам, і мереживні чепчики; заводили пластмасовими ключами каруселі, які зазвичай підвішують над ліжечками, слухали колискові; вивчали переваги колясок і нові моделі термокомбінезонів... Але ми нічого не купували. У мене всі ці брязкальця не викликали трепету. А Олег уважав, що заздалегідь не можна — погана прикмета. Однак навіть марновірства не допомогли йому досягти бажаного.