Читаючи ці листи, я краяла серце. Але хіба я могла не чекати їх? Вони були останнім ковтком повітря у водоспаді життєвих проблем, поривом свіжого вітру спекотного дня, рідкісним променем сонця похмурої осені. І, незважаючи на весь біль, із ними ставало тепліше.
У квапливому плині часу дні змінювали один одного, несучи Джастіна далі в минуле. Я не хотіла вірити в те, що час збігає так швидко. Напевно, тому перші заморозки здалися мені раптовими й несправжніми. Вони обмалювали вікна моєї спальні срібним мереживом вигадливих візерунків, схожих на павутину. Мої прогулянки біля озера ставали коротшими, сотні маленьких крижаних голочок кололи обличчя, і я щільніше куталася в шарф. Лебеді полетіли. Зелена трава, яка не встигла зів’янути, примерзла аж біля краю озера, укрившись кіркою насту. Він хрустів під підошвами, перетворюючись на крижані уламки. Випаровуючи збережене тепло, озеро вранці ховалося під товстим шаром сірого туману. До обіду туман розсіювався, просочуючи вогкістю щільний шар різнобарвного листя, розсипаного на змерзлій землі. Втягуючи в себе останні кольори осені, яка вже поспішала геть, він фарбував сірим іще недавно такий яскравий ліс. Розлучившись зі своїм строкатим вбранням, дерева простягали до мене голі гілки. Здавалося, що в очікуванні довгої зимової сплячки навіть природа виглядає понуро, ділячи зі мною самотність.
З виставкою нового художника в листопаді прилетів Пол.
Я зустрічала його в аеропорті. На мені була бежева кашемірова сукня, яка щільно облягала мій круглий живіт. Через це або через мою нову зачіску він пройшов повз, не впізнавши мене. А потім торкався мого живота й темних прядок волосся, що спадали на обличчя, немов переконуючись, що це справді я.
Ми обідали з ним у «Космополіті». За вікном щільним потоком мчали машини, розбиваючи калюжі. Вода покірно розходилася в сторони, як море за велінням Мойсея. Офіціант поставив перед нами дві філіжанки кави. Я замовила без кофеїну. Чого тільки не буває в нашому фальшивому житті! Кава без кофеїну, сигарети без нікотину, пиво без алкоголю, усмішки без щастя.
— Олег не може мати дітей. — Пол розмішував цукор, що лежав на щільній молочній пінці.
Я чекала цієї розмови.
— Ти маєш рацію.
— Навіщо ти ламаєш стільки життів відразу?
— Бо любов не вічна.
— А що вічне, біс забирай?! Досить цієї комедії! Досить розповідей про вічність і вдячність!
У його голосі я чула злість, і це здивувало мене. Він відкинув ложку, і кавові краплі розлетілися по столу. Люди за сусідніми столиками обернулися. Ми говорили англійською, тому мені залишалося сподіватися, що їм не вдалося розібрати, про що йде мова.
— Я не можу зрозуміти тебе, Алісо. Може, досить сипати цими відмовками? Він має право знати. Ти вбила його, розумієш? Але ще можеш воскресити.
— Ти не скажеш йому. — Я взяла Пола за руку. — Ти правий. Річ в іншому. Олег... він погрожував мені, що якщо я вирішу піти... — Я замовкла.
— Ми зможемо захистити тебе.
— Будь ласка... Подумай про Джастіна. Про школу. Про Кейт. Я не маю права ризикувати життями всіх вас. І тем паче її життям. — Я поклала руки на живіт, вимовляючи останню фразу.
— Я вмію зберігати секрети.
— Це дівчинка. — Я гладила свій живіт.
Він мовчав. Він довго мовчав перед тим, як продовжити розмову. Він знав Олега. Він розумів, що я маю на увазі.
— Ти вигадала ім’я?
— Ні. — Я була вдячна йому за розуміння.
— Його маму звали Вероніка. З наголосом на другому складі.
Я відчула легке ворушіння під своїми долонями.
— Їй подобається! Їй подобається це ім’я. — Пол відвернувся до вікна.
Того дня прийшов п’ятий лист.
Він починався з незмінного:
«Дорога Алісо!
Тебе немає зі мною вже півроку. Півроку я не чую твого голосу, не бачу твоїх очей і не відчуваю твого запаху. Це зводить мене з розуму. Але, всупереч смутку й розпачу, я далі живу. На відміну від Діккенса, у мене ще є надія, що колись я відчиню двері, а на порозі будеш ти. Хоча інколи мені здається, що поява Марі на його порозі значно вірогідніша.
Але поки людина жива, все можна змінити. Ти ніколи не відповідаєш мені, але я знаю, що ти читаєш мої листи. Я відчуваю це. Набираючи кожен рядок, я уявляю, як світиться твоє обличчя, коли ти торкаєшся поглядом моїх слів. Аліса всміхається...
Я перебрався в той будинок, що дістався мені у спадок. Добре, що тут вистачає роботи, і мені вдається ненадовго залишити затерті до дірок спогади про тебе. Останнім часом ти перестала мені снитися. Тому мені тепер складніше заснути. Кейт привезла мікстуру, вона в’язка й гірка. А сни після неї нагадують чорну яму. Провалюючись у неї, я перестаю відчувати. І хоча біль, який живе в мені після твого від’їзду, мучить дедалі сильніше, стає ще гірше, коли це почуття притупляється. Наче я втрачаю частину себе. Дуже важливу для мене частину.