Увесь місяць я провела в лікарні. Моя шкіра навколо вен почорніла від крапельниць, але я не відчувала болю. Усе, про що я тоді думала, — це Вероніка. Заради можливості побачити цю маленьку частинку Джастіна я була готова піти на все. Мої материнські інстинкти, про які я навіть не здогадувалася, виявилися сильнішими за всі інші почуття. Я мала стати мамою. Наша любов мала жити.
І я відстояла мою дитину у долі. У перші дні нового року, коли місто не встигло ще відійти від святкової ейфорії, на кілька тижнів раніше визначеного терміну я вперше почула її крик. Незважаючи на січень, погода була сонячна. Машини пробиралися через брудні потоки снігу, що танув під колесами, мружачись від яскравого світла, перемішуючи старий рік із сльотою, зливаючи всі його невдачі у водостоки.
А потім вона лежала в кувезі біля мого ліжка. Підносячи долоню до її маленького обличчя, я відчувала тепло дихання. Наша любов, отримавши фізичну оболонку, була так близько, я могла торкнутися її рукою. У її грудях билося серце, а отже, вона була справжньою. Того дня прийшов сьомий лист.
«Це останній лист. Ти тільки не подумай, що я вирішив залишити тебе в минулому. Просто не хочу надалі ворушити твої спогади. Пол сказав, що мої листи ранять тебе. Він зізнався, що вони знаходять адресата.
Знаєш, тепер, коли я чітко розумію, що, можливо, це наша остання з тобою розмова, я не можу знайти потрібні слова. Так багато хочеться тобі сказати. Знай, я пам’ятаю все. Пам’ятаю, як ти увійшла в майстерню і як різко забрала руку під час знайомства, напевно, відчувши те саме, що і я.
Я пам’ятаю, як, усміхаючись, ти йшла босоніж по холодних квітневих калюжах. Я пам’ятаю, як пахла твоя шкіра.
І, авжеж, пам’ятаю, що тобі личив сірий. Я пам’ятаю, як ти торкалася мого тіла. Я пам’ятаю, що ти кохала мене. Я знаю, що кохаєш і далі. Лише завдяки цьому я досі ходжу по цій землі. Твоя любов утримує мене на цьому світі, вона всесильна, знай це. Долаючи божевільну відстань у тисячі кілометрів, огинаючи земну кулю, вона наздоганяє мене, оберігаючи від нещасть.
Як добре, що я зміг тебе знайти. Ти назавжди залишишся в моєму серці. Я завжди кохатиму тебе, Алісо!
P. S. Ти маєш рацію, люди не лебеді. Але, мабуть, трапляються винятки».
Він не брехав, і цей лист був справді останнім.
У клопотах про маленьку Вероніку було легше заповнювати порожнечу, яка утворилася в моєму житті. Але, хай би чим була зайнята й хоч де перебувала би, щодня я перевіряла пошту, сподіваючись прочитати: «Дорога Алісо!».
Наша з ним донечка була схожа на нього. У всьому. І від цього мені ставало легше. Хоча іноді по вечорах, коли червона смуга заходу на горизонті починала тьмяніти, я плакала, не здатна побороти почуття провини.
Я розуміла, що краду в Джастіна більшу частину його життя. І що не Олег, а він мав стояти біля мене в пологовому будинку й першим узяти на руки нашу крихітку. Обрізати їй пуповину. Міняти їй пелюшки. Читати казки й цілувати в лоб перед сном. Знімати на відео її перші кроки й тішитися з перших гаркавих слів. Карати й балувати. Вести в школу на першу лінійку і з гордістю підписувати щоденник наприкінці тижня. Допомагати задути свічки на торті на честь дня народження й кататися наввипередки на велосипедах. Обирати подарунки та схвалювати друзів. Відвозити на гуртки. Давати ліки під час застуди. Це все належало йому, Джастіну. Це була його донечка. І це було його життя. Він простив мені багато чого, але цього, напевно, не простив би ніколи.
Через одинадцять років я вперше після цієї історії потрапила до Нью-Йорка. Якимось дивом Полу вдалося домовитися про мою виставку в музеї Гуггенхайма. Вероніці тоді щойно виповнилося десять. Ми прилетіли удвох. Я показувала їй це місто, і мені дуже хотілося, щоби вона зуміла відчути, як багато воно означає в її житті. Ми гуляли Бруклінським мостом і Центральним парком. І так само, як колись Джастін шукав у натовпі мене, я шукала очима його. Всюди.
На виставку я прийшла в сірому. І мені здавалося, що я йду назустріч долі.
Біля входу мене чекала Кейт. Вона, я думаю, відразу про все здогадалася, лише глянувши в обличчя моєї донечки. Вони стояли поруч і були занадто схожі одна на одну. Ніби це Кейт, а не я, була її мамою.
— Вона немов чарівна принцеса! — Кейт обняла мене за плечі.
— Я знаю, вона — найкраще, що є тепер у моєму житті, — всміхнулася я.
— Шкода, що все так вийшло. Як тебе звати, крихітко? — Вона присіла навпочіпки й узяла за руку мою дівчинку.