А вчора мене не стало. Я ніколи не уявляла, якою буває смерть. Я не була особливо релігійною та забобонною. Це був звичайний день. Потерпаючи від звичного безсоння, десь опівночі я відчула сильний головний біль. Я випила склянку теплого молока й лягла в ліжко. Тоді я побачила світло. Я заплющила очі, але воно не зникло. Воно наближалося, змушуючи мене мружитися, і за якусь мить я опинилася в білій порожній кімнаті. Біль зник. Я розчинилася в стані невагомості, почуваючись прозорою. Навпроти мене стояв чоловік у чорному костюмі.
— Хто ви? — Мій голос був незвично дзвінким.
— Я янгол.
— Отже, все скінчено? — Я подивилася на нього.
— Так. — Він узяв мене за руку, але я не відчула дотику. — Скажи, що було найкращим у твоєму житті?
— Джастін, — всміхнулася я.
— Я знав це. — Янгол провів тильним боком долоні по моєму обличчю. Знизу вгору.
— Дякую. — Я ще раз усміхнулася йому.
— Ти боїшся смерті?
— Я боюся, що більше не побачу його.
— Не бійся. Все ще попереду. Я обіцяю.
Ідучи за ним по світлих коридорах нескінченності, я думала лише про те, що тоненька невидима ниточка, натягнута між мною та Джастіном, виявилася набагато міцнішою за ціле життя. А отже, дива трапляються...
Мене звуть Джастін Френк Робертсон. Але мені подобається просто Джастін. Сьогодні в мене ювілей. Мені виповнюється шістдесят, хоч, ніде правди діти, виглядаю я набагато старшим. Може, тому, що на моєму обличчі кожне переживання викарбувалося зморшкою. Ні, не подумайте, я не скаржуся на своє життя. І навіть навпаки, я вдячний Богу за ті події, які випали на мою долю.
Я сиджу на дерев’яній терасі свого будинку. Уже тридцять вісім років кожні два роки я фарбую фасад у білий колір. По периметру моєї невеликої ділянки посіяна трава для гольфу — мені подобається її жива пружність. У правому кутку — напівкругла клумба з ромашками. Це пам’ятник моєму минулому. Хоча, звісно, пам’ятники зводять як нагадування про колишні події, а я й так ні на хвилину не забуваю про найважливіші дні мого життя. За будинком декілька фруктових дерев і ще пара клумб із дикими трояндами. Я сам займаюся своїм садом, зазвичай по неділях. Чи є щось краще, ніж запах свіжоскошеної трави й букета квітів, які виросли на твоїх очах?
На терасі стоїть мольберт. Але це лише данина моєму давньому захопленню. Я вже багато років не брав до рук пензля. Хоча колись мені здавалося, що я пов’язав себе з живописом на все життя. Це було так давно. Тоді я був іншим. Я дуже вірив у себе.
На столі з грубих дощок, пофарбованих темно-коричневою фарбою, — білий посуд. Я завжди дістаю його на свята. Мені подобається, що він контрастує з кольором столу. Жодних скатертин і тканинних серветок, адже я затятий холостяк. У нашому колі, як ви розумієте, серветки не шанують.
Цей будинок завеликий для мене, але я звик до самотності. Проте у правилах теж є винятки, і сьогодні я чекаю на гостей. Моя сестра приїде разом із чоловіком, і ми відзначатимемо мій день народження. Вип’ємо по кухлю пива, згадаємо молодість, посміємося над собою теперішніми. Дідько, як я не люблю ці свята! Але, ігноруючи мої прохання, Кейт і Пол приїжджають щороку. Тому мені доводиться давати лад барбекю й маринувати м’ясо. І щоразу, коли спускаюся за вугіллям у підвал, я знову натрапляю на картину. Вона написана на папері, але варто мені торкнутися її поглядом, як зображення оживає, набуваючи об’єму, відроджуючи запахи та звуки. Так-так, я досі пам’ятаю ту ніч. І, щойно заплющую очі, знову переношуся в той час.
Святкуючи прихід весни, дощ барабанить по дахах будинків. А бруківкою крокує дівчина і, зовсім не боячись вогкості, всміхається небесним краплям. Знаю це, навіть не бачачи її обличчя, адже я дивлюся їй у спину. Ця картина — справа моїх рук. Я підглядав за мокрою бруківкою з вікна своєї майстерні першого вечора нашого знайомства. Тоді я ще довіряв паперу. І ця робота, скажу без удаваної скромності, вдалася, як жодна інша. «Аліса всміхається».
Кілька разів, намагаючись побороти спогади, я відвертав картину лицем до стіни. Але навіть впираючись поглядом у посірілий від часу зворотний бік аркуша, я таки чітко бачив силует дівчини. І її усмішку. Я все одно згадую про неї.
Її звали Аліса. Вона була відомою українською художницею, їздила по світу з виставками, займалася благодійністю й була прекрасна. Як полюбляв казати мій давній знайомий: «Ох уже ці європейки!». Але я б виправив його: «Слов’янки».
Я з першого погляду закохався в її картини. Це вони спонукали мене малювати, бо на питання про те, чим займався до знайомства з нею, я можу відповісти лише: «Усім потроху». Я почав цікавитися її творчістю, підкорившись безперечному таланту. Вона неймовірно точно вловлювала й передавала швидкоплинні миттєвості, які зберігали в собі світло. Напевно, тому в її роботах таїлося щастя, якого їй так не вистачало в повсякденні. Ось чому я вирішив, що обов’язково, хай там що, познайомлюся з нею.