Через три роки марних спроб ми таки опинилися на прийомі у лікаря в дорогій заміській клініці з планування сім’ї. Це був гарний день: яскраве сонце, теплий вітерець і щебетання птахів. Ми сиділи в просторому кабінеті зі світло-блакитними стінами, які, здавалося, ще пахнуть фарбою. Перебираючи квадратні ланки браслета, який висів на моєму зап’ясті, я розмірковувала про те, чому в більшості медичних установ віддають перевагу саме цьому кольору. Колись мені вдалося відвідати конференцію в Китаї, де проводилася паралель між відтінками й лікувальним ефектом, але я не могла згадати, що саме чула там про лазур.
Під вікнами кабінету розташовувався дитячий майданчик. Здавалося, що з прозорих фіранок, які пурхали від легких і теплих подувів, злітає тоненький дитячий сміх, наповнюючи кабінет. Але того дня ці звуки не викликали звичайного розчулення в Олега. Радше навпаки, дратували його, і він монотонно постукував брелоком по дерев’яній ручці дивана, намагаючись заглушити цей вуличний шум.
Від нудьги я почала читати назви книг на полиці над письмовим столом. Але, так і не розібравшись, що означає як мінімум половина з них (я завжди була далека від медицини), поступово перейшла до обрамлених дипломів і сертифікатів, які висіли на тій самій стіні. Судячи з усіх цих грамот, за столом сидів дуже висококваліфікований фахівець, що, напевно, тішило Олега.
На лікареві був костюм із білої накрохмаленої тканини й така сама шапочка, яка щільно облягала неправильної форми череп. Він переглядав наші аналізи. Перебираючи сірі аркуші паперу товстими грубуватими пальцями, він удивлявся в жахливі каракулі, якими зазвичай пишуть медики. Я не мала жодного сумніву, що він устиг розібратися з діагнозом і лише відтягував момент істини. Вердикт був жорстоким, і, напевно, саме тому доктор намагався не дивитися нам в очі.
Ми не могли мати дітей. Точніше, Олег не міг. Але для мене це було одним і тим самим.
Доктор стенав плечима, смикаючи в руках чорнильний Рагквг.
Сперматозоїди Олега виявилися неактивними. Я насилу стримала посмішку. Забагато іронії було в тому, що в такого чоловіка, як Олег, могли бути малорухомі сперматозоїди. В нього був насичений спосіб життя, який потребував багато енергії, щоби проводити цілий день у русі. Він навіть ніколи не втомлювався, а може, просто не показував утоми. А тут... Мабуть, на генетичних пуголовків його заряду бадьорості вже не вистачало.
Пам’ятаю, як ми йшли коридором до сходів, і Олег дістав із кишені пачку сигарет, мріючи скоріше опинитися на вулиці, щоби закурити. Я теж хотіла швидше вийти надвір, сісти в машину й відвернутися до вікна, щоби не бачити цієї нестримної скорботи на його обличчі. Він мовчав, дзвінко карбуючи кожен крок, і я ледь устигала за ним, дрібочучи підборами. Відлуння нашої ходи розганялося по коридору, оглушаючи мене.
Водій, мабуть, побачив нас здалеку й чемно відчинив задні дверцята, щойно ми наблизилися. Але перехопив важкий погляд Олега, опустив очі й швидко сів за кермо. Мотор «Роллс-ройса» замуркотав майже нечутно, і ми плавно виїхали на дорогу. Я розглядала телеграфні стовпи й дерева, які бігли невідомо куди. Опустивши скло, Олег курив, і частинки попелу, схожі на сніжинки, кружляли по салону. Якби ми дозволили собі ці вільності іншого дня, то Олег давно попросив би мене зачинити вікно, а я б наполягла на тому, щоби він погасив сигарету. Але тоді ці нюанси здавалися дрібницями, навіть не вартими розмови. Дорогою ми так і не зронили ані слова. Олег — бо не знав, як пережити почуте. Я — бо не відчувала геть нічого з цього приводу й не знала, як сказати йому про це. А брехати я не хотіла.
Увечері того дня, коли зазнали остаточного краху всі його мрії, Олег довго пив, зачинившись у своєму кабінеті. Він любив коньяк. Extra old. Переважно Martell. Якщо мені не зраджує пам’ять, тоді йому довелося топити своє горе в Courvoisier, відкоркована пляшка якого завдяки щасливому випадку стояла в одному з ящиків кухні. Удома Олег пив украй рідко. Напевно, Машенька приберегла її для приготування їжі.
Коли він увійшов, я вже спала. Мене розбудило монотонне човгання капців у темряві. Я лежала, не рухаючись, навіть затамувавши подих, сподіваючись, що він не виливатиме на мене свої переживання. Але, всупереч моїм надіям, його кроки наближалися до мого боку ліжка. В останній спробі порятунку я заплющила очі за секунду до того, як він заглянув мені в обличчя.