Выбрать главу

Ампутація душі – ось мрія над мріями, пісня над піснями, найзаповітніше бажання! Якби ж тільки знайти такого чарівника, байдуже звідки, чи зі Смарагдового міста, чи зі старовинного глека, закоркованого древнім сургучем – аби лише бажання здійснював. І жити враз стало б легко та просто – не пам’ятаючи, не прагнучи, не переймаючись, не мріючи, не кохаючи, не жадаючи, не шкодуючи, не шокуючись, не жаліючи, не леліючи – загалом нічого не відчуваючи. НІЧОГО! От лише те місце, де колись була вона, душа, трохи нило б на погоду, але до цього, певно, можна було б звикнути.

Втома. Така безмежна втома, що навіть спати важко, їсти важко, розмовляти важко. Встаєш зранку і відчуваєш: уже стомився, ще й день не розпочався, а хочеться знову лягти і спати.

Спати? Так, заснути і бачити сни про щастя. Це можливо? Це можливо: весь час спати… і бачити сни про щастя.

Хоч куди глянь, – самі лише фати моргани, скрізь вони: дивні й давні ілюзії заполонили весь простір буття, устелюють існування, мов біла вата – імітація снігу на ялинках давнього (а може, цього й не було ніколи?) дитинства. Бо правда колюча й рудувато-підсохла, як сосни на смітниках після свят (сосни замість ялинок – навіть тут омана!) в тому-таки дитинстві, що його ніколи не було.

Вчора зайшла в супермаркет по хліб і, стоячи в черзі до каси, відчула, що так утомилася, аж і додому, точніше, до Ладиного дому, не дійде! З чого б це раптом у тридцять із невеличким гаком років так стомлюватися? Що за життя таке настало?

Рожеві з морозу синові щічки, а в дочки шапка так смішно насунулася на лоба. Тупцюють зніяковіло біля порогу, тягнуть величезні целофанові мішки зі своїми речами, ховають оченята. Дивно, ніби маленькі, а вже все розуміють:

– А тато не зміг зайти, він дуже поспішав кудись у справах. Ми самі речі принесли, нам не важко було…

Після місяця благань і перемовин таки спромоглися забрати дещо зі свого, та й то не все, а лише дитяче і лише те, що можна було спакувати нашвидкуруч. Один (лівий) хлопчачий кросівок, устромлений у формочку для випікання пасок (ні, другого тато не знайшов). А формочок, яких у списку не було, аж дві! Хвилюється, щоб вона, тулячись по чужих кутках, не втратила кулінарних навичок?!

– Знаєш, мамо, ми нічого не збирали, бо дивилися цікаві такі мультики з Артуром, сином тьоті Лари. Тато з тьотею Ларою все самі зібрали… А в неї халат червоний, такий самий, як у тебе, і капці з хутром, такі, як у тебе… А у ванній вона всі полички позаймала різними красивими тюбиками й коробочками… А ще тато дуже сердився на неї і кричав…

Вона знала, знала, знала, що це буде, неодмінно має статися, але не так! Не так відразу! Не в ще тепле її ліжко! І нащо дітям було це демонструвати? Чи є в житті ще хоч щось святе для нього?

Зачинилась у ванній. Ввімкнула воду. Скинула капці й занурила ноги. Дивилася-відчувала, як із шумом ллється потік теплої води. Чула щасливі голоси дітей: обговорювали татові подарунки – відкупні індульгенції, що ними їм заплатили за недодану вартість любові й турботи. Підставила обличчя під цей струмінь води і вперше заплакала. Чому ж так важко? І чи закінчиться колись ця безкінечна історія?

Чи думала вона, що все так обернеться? Мабуть, ні. Щиро кажучи, вірила, що до суду й розлучення не дійде. Думала, що сила любові (любові? чи була вона? чи лише наснилася?) переможе…

Чомусь із почутого найбільше вразило навіть не те, що їй так легко і швидко знайшли заміну, а те, що в її оселі хазяйнує чужа (так, саме з наголосом на означенні) жінка! Що вона відчуває, коли торкається до її речей, користується ними, сидить на її так любовно колись дібраних меблях? Як вона почувається в тому створеному не нею і не для неї інтер’єрі? Чи подобається їй колір шпалер? А кахлі?…

Боже, що за дурниці лізуть у голову! Чому припускала, що їй шляхетно запропонують повернутися й жити з дітьми у їхній спільній квартирі? Шляхетно? Шляхетно. Але вік лицарів минув.

Щоби продати їхнє спільне житло й придбати дві окремі квартири – їй із дітьми й колишньому, годі й казати. Так їй переказали через парламентерів. Вона не дістане нічого, бо як зрадниця і відступниця заслуговує лише на анафему, а діти… їх буде згадано в заповіті…