Поїхав далі, але подумки ще був у цьому місці свого дитинства. Яким усе здавалося тепер мізерним, особливо проти двадцяти чотирьох поверхів його теперішнього будинку! Скільки ж він тут не був? Сім, вісім? Атож, від бабиної смерті минуло вісім років, бо дід помер набагато раніше, отже, вісім років він не був тут, і – дивно, але його сюди й не тягло, як оце потягло сьогодні. Все ніколи було. Не до цього, не до спогадів.
Приходив до них, до баби з дідом, десь раз на рік, у поминальні дні. З обов’язку, про який заздалегідь нагадувала мама, який подобався Льоні, тож вона виконувала його і сама, якщо в нього вже геть не складалося. Так, щось було справді зворушливе в цьому життєвому оксюмороні… Збирається вся рідня, і ти радієш, бо деяких із них не бачив цілий рік. Але збираєтеся ви біля рідних могил, і ти сумуєш, хоча довкруги розливається-вихлюпується через вінця весна і повітря до краю наповнене дивовижною сумішшю квітучого бузку, ладану, що його щедрою рукою підкладає панотець, обходячи могили, розтопленого воску свічок, розтиканих разом із пластиковими квітами на могилах, якихось наїдків, розкладених родичами на столиках… На душі й легко, й важко водночас, і сумно й радісно, і щось солоне підступає до очей і лоскоче в носі…
Знову виїхав до Дніпра. Пора вже й додому, на рідний Лівий берег. Коли заїхав на міст, виникло непоборне бажання зупинитися. Ріка під мостом лише вгадувалася, крига ледь світилася, зовсім не відбиваючи ліхтарного світла і вогнів нічного міста, геть не так, як темна вода незимової пори. Десь там, на Сході, куди йому і треба було їхати, вже незабаром мало з’явитися світло нового дня. Звідси, з підвищення мосту, це мало бути добре видно. Ніколи досі, жодного разу не зустрічав світанку тут, на Дніпрі. Взагалі не зустрічав світанку, хоча й частенько засиджувався до сходу сонця. В місті, де шлях до неба загороджують мільйони дахів, це майже нездійсненне завдання. Але ось тепер тут, посеред Дніпра, це здавалося цілком можливим. І він почав удивлятися в далекий темний обрій.
Повільно з чорної, ще по-нічному непрозорої безодні неба пішов сніг, щоб за декілька хвилин уже набрати обертів, перетворившись на справжню хурделицю. І вже снігові стовпи закружляли попереду, щедро засіваючи дорогу білим небесним зерном – і на щастя, і на здоров’я, і на весь Новий рік, тільки не на погідний ясний світанок. Ні. Видно, не з його сімейним щастям зустрічати сонце. Спати. Рушив, залишаючи перший подвійний слід на цьому жовтувато-сріблястому, підсвіченому електричним сяйвом мостових ліхтарів снігові.
Розділ четвертий
Восени я дослужу і повернусь додому.
Знайду собі дівчину нову, чудову.
Щоб не вміла читати, не вміла писати
І менше прийдеться добра вигрібати.
«Молодий, гарний, матеріально забезпечений, у вільному польоті («Був одружений і маю двох дітей, але про це не писатиму! Це моє особисте життя, яке нікого не обходить!»)…Хто хоче познайомитися – виявляйте ініціативу, приємно дивуйте, захоплюйте, а хочете – закохуйте («Якщо у вас, хто ще наївно вірить у почуття, щось вийде!» – ці міркування теж не ввійшли до основного тексту), закохуйтеся – дозволяю! Відповім на пропозиції з фотками дописувачок, які мені сподобаються. Залишаю за собою право не відповідати взагалі. Мені начхати, як ви до цього поставитеся», – із власного запису в соціальний мережі.
Знову занурився в Інтернет – от де життя вирує, non-stop, як то кажуть. Хотів подрімати, бо тих двох годин на світанку, перед роботою, вочевидь було недостатньо, але сон тікав від нього, як від прокаженого.
Консьєржка сказала йому ввечері, коли він хотів тихо й непомітно прошмигнути до ліфта (ні! вона точно прагнула з ним поспілкуватися, бо вилізла зі своєї будки, перегородивши прохід): «Ваша дружина приходила сьогодні…» – Як театрально витримано паузу! – «З великою сумкою і… дуже швидко пішла». Авжеж! Вона – пішла! Хоч і не дуже швидко, але до неї колись дійде, що вона втнула! Приходила по свій мотлох. Але він передбачав такий розвиток подій, тому змінив кодову комбінацію замка. Ото з чим пішла в світле майбутнє, з тим і залишиться!
Впіймав себе на тому, що вже втретє вмикає електрочайник. Що він хотів? Чи кави випити, чи чаю заварити? Дивився на порізаний лимон… Лимон? Тоді точно – чай.
До побачення з Лікою залишалося півтори години. Встигне. І чаю попити, і тещі подзвонити. Треба ж таки взнати, де ховається Льона. Його особисто тепер, після її зради (а як іще це назвати, коли жінка, живучи як у Бога за пазухою, кидає свого чоловіка?), взагалі перестала цікавити її доля, але він звик бути в курсі подій. Так простіше. Завжди треба знати все про те, що стосується тебе особисто. І вона входила і поки що (на жаль! бо діти й спільне майно…) входить у цей перелік.