Оклад книги із зображенням св.Василія. XII ст. Село Чучинка на Київщині
Надзвичайно широкими і багатогранними уявляються, за літописом, компетенції новгородських владик. Вони завжди перебували в центрі подій, втихомирювали народні повстання, примиряли ворогуючі кінці і феодальні угруповання, були посередниками між людьми і князем.
Інтереси держави і церкви настільки тісно переплелися, що часом просто неможливо розрізнити, де закінчується компетенція юрисдикції державної і починається церковної, і навпаки.
Великі київські князі успадкували від Візантії ідею божественної основи своєї влади. На візантійському ґрунті вона була сформульована дияконом Агапітом у VI ст., на руському, як довів І. Шевченко, вона з’явилася в XI ст. Укладач “Ізборника” 1076 р. використав трактат Агапіта. Згідно з цією ідеєю, суверенне право князя щодо церкви, яке визнавалося церковними діячами, не відрізнялося від прав візантійських імператорів[655]. Давньоруська практика знала весь спектр харизматичних визначень влади. Князі характеризуються як “боголюбиві”, “правовірні”, “благовірні” тощо.
Певна сакралізація влади зумовила значні права князів у церковних справах. Таким, зокрема, було право великого київського князя на поставлення єпископів, яке він розділяв з митрополитом. Як видно із літописних повідомлень, ініціатива заміщення єпископських кафедр могла належати і одному, й другому. Очевидно, цим пояснюється та обставина, що літописці частіше відзначають лише факт поставлення єпископів, але не говорять, хто ж їх ставив — митрополит чи князь. У тих же нечисленних випадках, коли літопис детальніше говорить про це, на першому місці названо великого князя, а на другому — митрополита.
Право київських князів на поставлення єпископів у різні землі зберігалося за ними аж до 40-х років XIII ст. Навіть такі незалежні князі, як Всеволод Велике Гніздо, змушені були коритися канонічному правилу висвячення своїх єпископів у Києві за згодою великого князя і митрополита.
Широка участь церкви в суспільно-політичному житті Русі визначалась тим становищем, яке вона посідала у системі феодальної держави. Духовенство об’єктивно було зацікавлене у збереженні державної єдності Русі, непокоїлось, що в умовах політичної нестабільності і постійної міжкнязівської ворожнечі не будуть забезпечені земельні, фінансові і правові інтереси церкви. Церква була найпослідовнішою прихильницею загальноруської єдності.
З іншого боку, доцентрові тенденції церкви обумовлювались її становищем паралельної політичної структури в країні, яка мала велику силу в формуванні суспільної свідомості, розвитку культури, виробленні і поширенні на значні сфери суспільного життя церковної юрисдикції, у міжнародних зв’язках, передусім з Візантією.
Розділ 8
Культура Русі IX—XIII ст.
Глибинна закоріненість традицій
Культура Київської Русі IX — XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала глибокі вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття, ідеологію.
Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі справді був значним, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений ґрунт. Саме таким був культурний ґрунт східних слов’ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.
Антропоморфні і зооморфні фібули Середнього Подніпров’я VI — VII ст., танцюючі чоловічки у вишитих сорочках на срібних бляшках Мартенівського скарбу VII — VIII ст., різьба ідола Світовида VIII — IX ст. із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура X ст. із Чорної Могили у Чернігові мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Сцени Збруцького ідола відображають уявлення східних слов’ян не лише про земний світ, а й про небесний і підземний. Як показали археологічні дослідження С.П. Русанової і Б.О. Тимощука, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам’яному круглому п’єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні “храми ідольські” виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола відомі і одноликі — кам’яні і дерев’яні. Як правило, всі вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані голова, обличчя, руки, ноги.
655
Ševčenko I. On sane soures of prince Svjatoslav’s Izbornik of the year 1076 // Orbis seriptus: Festschrift fur D.Tschiževskij. — München, 1966. — S.724 — 730.