Виникає слушне запитання — чи мав феномен берестяних грамот поширення в Південній Русі? Безперечно, мав. Про це говорять знахідки кістяних стилів у Києві, виявлення перших грамот у Звенигороді. Напевно, зустрінуться вони і в інших південноруських містах, але сподіватись на масові їх знахідки не доводиться. Причиною цього є погана збереженість органічних решток в культурних шарах давньоруських міст території України.
Своєрідною компенсацією відсутності берестяних грамот в Південній Русі є написи XI — XIII ст., зроблені прихожанами і клирошанами на стінах культових споруд. Найбільше їх в Софійському соборі Києва. Виявлені і досліджені С.О. Висоцьким, вони значно поповнили коло писемних джерел про події давньоруської історії[657]. Запис 1032 р. про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволода проливає додаткове світло на проблему раннього заснування і побудови Софії. Під 1054 р. повідомляється про смерть “царя нашего” Ярослава Мудрого. Запис про мир на Желяні під Києвом представляє нам його учасників — великого київського князя Святополка Ізяславича, Володимира Мономаха, князя переяславського, і Олега Святославича, князя Чернігово-Сіверської землі. Окремий великий напис повідомляє про продаж Боянової землі і внесення десятини до Софії. Можливо, що ця купча має якесь відношення до легендарного Бояна, про якого згадує “Слово о полку Ігоревім”. Покаянний напис на стіні Михайлівського собору Видубицького монастиря — “господи, помози рабу своєму Стефану, грешившему паче всех и делом, и помышлением”, очевидно, пов’язаний з ігуменом Печерського і Кловського монастирів, пізніше єпископом Володимира-Волинського Стефаном.
Аналіз церковних графіті показує, що їх авторами були представники усіх соціальних верств населення — ченці, попи, купці, княжі люди, прочани, професійні писці. Разом із берестяними грамотами і написами на ужиткових речах настінні написи засвідчують досить значне поширення грамотності на Русі.
Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише літопис, “постигали учение книжное” діти “нарочитой чади” — найближчого оточення князя. “Учение книжное” — не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д. Греков, дітей “нарочитой чади”, тобто старших дружинників, князівської адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити із них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією і іншими країнами[658].
Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. “Повість минулих літ” повідомляє, що Ярослав “прийде к Новугороду, собра от старост и поповых детей 300 учити книгам”. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В.М. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. “Собравши же младых девиц неколико, обучала писанию, такаж ремеслам, пению, швению и иным полезным знаниям”. У 1968 р. на схилах Старокиївської гори вдалося виявити невелике шиферне прясло з чітким і грамотним написом “Янъка въдала пряслень Жирцѣ”. Ймовірно, що перед нами автограф Янки Всеволодівни, даний одній із своїх учениць.
Запис на стіні Софії Київської про смерть Ярослава Мудрого
Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він учився в “єдиного учителя” і, за словами літописця Нестора, досить швидко осягнув усі “граматикия”.
Про існування школи грамоти в Софійському соборі Києва свідчать численні графіті, нанесені в різних частинах будівлі її учнями. Один із них увічнив своє ім’я: “Пищанъ писалъ в дяки ходилъ ученикомъ”. Новгородський хлопчик Онфім лишив для нащадків свої школярські вправи на бересті.
Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печорському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. Власні книжкові зібрання були також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. Помітивши, що його книги почали красти, він, щоб не вводити злодіїв у спокусу, подарував частину свого зібрання “властелину града”, іншу продав. Згодом він почав збирати нову бібліотеку.