На Русі було багато бібліотек, але перша і найбільш значна знаходилась у Софії Київській. Заснування її в 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської Русі, і не випадково вона так детально описана літописом. Складаючи похвалу Ярославу Мудрому за будівельну діяльність, поширення християнської віри, літопис особливо підкреслює його любов до книг. Він не тільки сам читав часто “в ночи и в дне”, а й “собра писцѣ многы и перекладаша от Грекъ на словѣнское письмо. И списаша книгы многи... положи в святѣй Софьи церкви, юже созда самъ”. Літописець, вважаючи Ярослава достойним продовжувачем справи свого батька, відзначає, що “Володимеръ землю взора и умягчи, рекше крещеньем просвѣтивъ. Сей же насѣя книжными словесы сердца вѣрных людий, а мы пожинаемъ ученье приемлюще книжное”[659].
За студійським монастирським статутом, бібліотека перебувала у віданні спеціального брата-бібліотекаря. Братія, згідно з його розпорядженням, повинна була приходити в певний час для читання книг. Частина братчиків займалася переписуванням книг. Про “книжное строение” дуже добре розповідається в “Печерському патерику”. Так, ченець Печерського монастиря Іларіон “бѣше бо книгы хитръ писати, по вся дни и нощи книгы в кѣлии блаженного отца Феодосия”. Сам же Феодосій під спів псалмів пряв нитки, необхідні для зшивання книг, “рукама прядущы волну”. Літописець Никон “многажды же... сѣдящу и дѣлающу книгы... прядущу нити, иже на потребу таковому дѣлу”[660].
Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, подібних печерському Іларіону, знаходилась при Софії Київській. Тут працювали писці як духовного звання, так і миряни. М.М.Розов, досліджуючи книги бібліотеки Софії Новгородської, встановив, що із понад 100 переписувачів, які лишили свої автографи на книгах, близько половини були писцями-ремісниками. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130 — 140 тис. томів. Крім Києва центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов, інші міста.
Повсюдна потреба в книгах викликала до життя своєрідну галузь ремесла, в якій працювало багато людей. Крім книгописців і палітурників над книгою трудились редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамен, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дуже дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI — XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі. Напевно, не меншою цінністю була книга і в Київській Русі. Автор приписки до знаменитого Мстиславового Євангелія (близько 1115 р.), переписаного поповичем Олексою і майстром Жаденом, зауважив, що “цену же евангелия сего един Бог ведае”. Книга написана у два стовпці красивим уставом на 213 листах, початкові рядки тексту писані золотом, прикрашені великими мальованими ініціалами і художніми заставками. Крім того, її доповнюють чотири листові мініатюри євангелістів. Якщо додати до цього дорогоцінний оклад із срібла, оздоблений золотими кіотцями із зображенням святих, виконаними в техніці перегородчастої емалі, то приписка не видасться перебільшенням. Цікаво, що частину окладу Мстиславового Євангелія виготовляли в Царгороді, куди книгу возив княжий тіун Наслав, а завершувалась робота над ним у Києві.
Волинський князь Володимир Василькович купив для побудованої ним у місті Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець в 40 голів.
Які ж саме книги зберігались у бібліотеках Києва, Чернігова, Переяслава, Галича, Володимира або вийшли із книгописних майстерень? Літописи вказують на їх винятково церковний характер. Ними поучались “верные люди” і “наслаждались ученьем божественным”. Хто часто читає книги, той бесідує з Богом. Кожний, хто почитає пророчі бесіди, євангельські і апостольські проповіді, житія святих отців, той велику користь має для душі.
Очевидно, більшість перекладних книг були церковними. Потреба в них зумовлювалась значним поширенням на Русі християнства. Одна за одною виникали нові єпископії, засновувалися монастирі, будувалися соборні і приходські храми, і навіть у найвіддаленіших землях Русі потрібні були “святі письмена”.