На час прийняття Руссю християнства вже існувала велика кількість перекладів богослужбових книг, богословських та історичних творів слов’янською мовою. Вони з'явилися завдяки кирило-мефодіївській місії в Моравії, а потім перейшли до Болгарії. Немає сумніву, що на Русі використовувались слов’янські книги, але робилися переклади і безпосередньо з грецької мови. Церковний історик Іоанн Мейєдорф, посилаючись на Початковий літопис, доводить, що переклади грецьких книг створювались у Києві. Серед них були: Новий і Старий завіти, візантійська гімнографія, богослужбова література.
Але поряд з церковними перекладались, безперечно, й інші книги, які містили відомості з світової історії, географії, астрономії, філософські і юридичні трактати, публіцистичні і розважальні твори. Це Хроніка Георгія Амартола, Хроніка Георгія Сінкелла, “Історія іудейської війни” Іосифа Флавія, “Християнська топографія” Козьми Індікоплова, “Джерело знання” Іоанна Дамаскіна, “Повість про Акіра Премудрого” та ін. Не пізніше XI ст. на Русь потрапив оригінальний твір болгарського екзарха Іоанна “Шестоднев”, у якому подані тлумачення біблійних оповідей про шість днів творення світу. Серед перекладної літератури помітне місце на Русі посідав збірник “Бджола”, перекладений у XI — XIII ст. з грецької мови на руську. Витяги з нього зустрічаються в літописних творах. “Повість про Акіра Премудрого”, як вважають дослідники, була перекладена безпосередньо із сирійської мови на руську. Отже, Київська Русь мала зв’язки з країнами Сходу, переймала східну мудрість і філософію. На наявність безпосередніх зв’язків Русі з Сирією вказує “Печерський патерик”. У ньому повідомляється, що при князі Святоші знаходився вчений лікар “сирієць”, або “сурянин”[661].
У давньоруських школах і бібліотеках виховалось багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Імена деяких із них за умов, коли авторству не надавалось такого значення, як пізніше, дивом збереглися до наших днів. Це літописці Никон Великий, Іоанн, Нестор, Сільвестр, митрополит-публіцист Іларіон, єпископ Кирило Туровський, митрополит-ідеаліст Клим Смолятич, Данило Заточник та ін. У “Посланні, написаному Климентом, митрополитом руським Фомі пресвітеру”, Клим Смолятич висловлює велику повагу до вчених людей Києва — “их же єсть самовидец”.
Одним із найвідоміших центрів культурного життя Київської Русі був Софійський собор у Києві — митрополича резиденція. В його стінах укладено перший давньоруський літописний звід 1037 — 1039 рр.; написано і проголошено митрополитом Іларіоном знамените “Слово про закон і благодать”, яке вражає глибиною національного самоусвідомлення і блиском ораторського хисту; розроблені основи першого збірника законів Київської Русі — “Руська Правда”; створено “Ізборник” Святослава 1073 р.; написано незвичайне за своєю ідеологічною спрямованістю послання митрополита Клима Смолятича до пресвітера смоленського Фоми і багато інших творів. “Ізборник” 1073 р., переписаний із болгарського перекладу кінця IX — початку X ст., став, по суті, першою руською енциклопедією, яка охоплювала найширше коло питань, причому не тільки богословських і церковноканонічних, а й з ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії. “Ізборник” 1073 р. переконував читачів, ідо душа і тіло є дві субстанції, котрі в поєднанні являють сутність людини. Душа — як вище начало в людині — дає життя тілу, одухотворює його.
Софія Київська. Сучасний вигляд
У справі освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити. Книги, які виходили із її стін, служили основою для створення нових бібліотек, у тому числі і великої бібліотеки Печерського монастиря. З кінця XI ст. він став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі. Згодом у кожному єпископському місті, а також у великих монастирях за прикладом Софії Київської виникли свої майстерні по переписуванню книг, що разом з бібліотеками стали базою для розвитку давньоруського літописання.
Літописання
Це видатне явище в культурному житті не лише Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації і рівнем її систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом.
Літописання на Русі виникло рано. Б.О. Рибаков та інші дослідники відносять першопочатки історичної писемності до часів князя Аскольда, а саме, до 60 — 80-х років IX ст. Виділяється так званий “Літопис Оскольда”, сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст. Спроба М.Ю. Брайчевського реконструювати літопис IX ст. шляхом перенесення до нього повідомлень, які стосуються часів Володимира Святославича, не може вважатися науковою. Систематичне літописання за Аскольда ще не велося. Мова може йти лише про поодинокі записи.