Більше підстав говорити про літописну традицію для X ст., на чому наполягали М.М. Тихомиров, Б.О. Рибаков, Л.В. Черепнін. Вважається, що це був історичний твір, який підводив підсумки діяльності Володимира Святославича і його попередників. Існує думка, що створювався він у стінах Десятинної церкви, а його автором був Анастас Корсунянин. Цей літописний звід був першою спробою історичного узагальнення півторасотлітньої історії Київської Русі.
О.О. Шахматов виділив літописний твір 1039 р., створений при Софійському соборі, який одержав назву найдавнішого Київського зводу. Закінчувався він великою статтею, в якій вміщена похвала будівничій і просвітницькій діяльності Ярослава Мудрого.
У 70 — 80-х роках XI ст. літописання ведеться в Десятинній церкві, а також Києво-Печерському монастирі, де 1078 р. створюється ігуменом Никоном самостійний літописний звід. Никон був не просто редактором матеріалів, зібраних до нього, а й автором основного тексту літопису з 1039 по 1078 рр. Ще один літописний звід XI ст. (1095) пов’язується з діяльністю ігумена Києво-Печерського монастиря Іоанна. В ньому виразно прозвучав заклик до єднання князів для боротьби з половцями.
На початку XII ст. в Києво-Печерському монастирі створюється літописний звід, названий його автором Нестором “Повістю минулих літ”. Дослідники одноголосно вважають “Повість” видатною історико-літературною пам’яткою. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичної писемності попереднього часу, а й досягнення європейської думки, традиції візантійської культури. У вступі до “Повісті” Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі в системі тодішнього світу, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів, рішуче засудив міжкнязівські усобиці. Вражає широта ерудиції Нестора. Він постійно звертається не тільки до Біблії — вищого авторитету історичних знань середньовіччя, а й до численних візантійських хронік. Помітний вплив на Нестора справила візантійська хроніка X ст. Георгія Амартола.
“Повість минулих літ” доведена Нестором до 1110 р., після чого в часи Мономаха — Мстислава її двічі редагували — у 1116 р. ігумен Видубицького монастиря Сільвестр, у 1118 р. — Мстислав Володимирович або його прихильники. В результаті в ній з’явилася норманська концепція руської історії.
“Повість минулих літ”, що стала основою майже всіх руських літописів, найкраще збереглася в двох літописних списках — Лаврентіївському (1377) та Іпатіївському (початок XV ст.). Останній складається також із Київського (1200) і Галицько-Волинського (кінець XIII ст.) літописних зводів. Київський звід був укладений ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм, придворним літописцем великого київського князя Рюрика Ростиславича. Галицький — книжником Тимофієм і його продовжувачами.
Крім Києва літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Холмі, Володимирі-Волинському, Володимирі-на-Клязьмі, Ростові та інших містах Русі. В XII — XIII ст. поряд з традиційними з’являються нові форми історичних творів — сказання, сімейні і родові хроніки, військові повісті, життєписи князів. Характерною особливістю літописання епохи феодальної роздробленості є його вузькоземельна приуроченість. Горизонт удільних літописців, як правило, не сягав за межі князівств. Винятком є київське літописання, яке і в цей час зберігало загальноруський характер.
Вивчення хронології літописів показує, що вона базувалася переважно на “константинопольській” ері, яка час від “створення світу” до Різдва Христового визначала в 5508 р. Окремі статті датуються “олександрійською”, або “ангіохійською”, ерою, що становила 5500 років. Різними були і стилі літочислення, тобто визначення початку року. В більшості літописних зводів вживали два стилі — березневий і ультраберезневий, який був на один рік старший. Зустрічаєтся, хоч і рідко, вересневий грецький стиль літочислення, на півроку старший за березневий і на півроку молодший за ультраберезневий.
Література
Поряд з історичною писемністю на Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Характерно, що київський епос зберігся у народній пам’яті не в Україні, а в далекій Півночі Росії. Відомі билини київського і новгородського циклів. В них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Всі вони — це безкорисливі захисники Руської землі, “вдов и сиріт”. Найпоширенішими були билини: “Ілля Муромець і Соловей-розбійник”, “Ілля Муромець і ідолище”, “Добриня і Змій”, “Добриня Никитич і Альоша Попович” та ін.