Оригінальна літературна творчість XI — XIII ст. представлена невеликою кількістю творів. Більшість їх не дійшла до наших днів. Але збережені пам’ятки, кожна з яких є справжнім шедевром, дають підстави для висновку про високий рівень розвитку літератури в Київській Русі. Мова йде про видатний твір митрополита-русича Іларіона “Слово о законе и благодати”, агіографічні твори Нестора “Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба" і “Житие Феодосия Печерского”, “Поучение детям Володимира Мономаха”, “Послание митрополита-русича Клима Смолятича”, проповіді і повчання епископа туровського Кирила, “Слово о полку Игореве”, “Хождение Даниила Заточника” та ін.
Глибоке враження на читача справляє “Слово о законе и благодати” Іларіона. Проголошене близько 1050 р. в Софії Київській, воно стало своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, перед яким відкривалося велике майбутнє і який не потребував опіки Візантії. Згідно з Іларіоном, київські князі “не въ худѣ бо и невѣдомѣ земли владычьствоваша, но нъ Русьскѣ, яже вѣдома и слышима есть всѣми четырьми концы земли”[662]. Розповідаючи про християнські діяння княгині Ольги і Володимира Святославича, він порівнює їх з візантійським імператором Костянтином Великим і його матір’ю Оленою. Ярослав Мудрий продовжив добрі справи батька, став будівничим великого міста і знаменитого храму. “Слово” закінчується зверненням до Ярослава Мудрого, який, як Соломон після Давида, “великий дом Божий святой Божьей премудрости создал на святость и на освящение твоему городу, который украсил всякой красотой”.
Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. був “Ізборник” 1076 р. Велике місце в ньому займає повчання про те, “како подобаеть человеку быти”, тобто якими правилами необхідно керуватись людині у житті. Вперше в давньоруській суспільній думці визнається наявність соціальних протиріч в реальному житті. Невелика кількість багатих розкошує, тоді як “большая часть мира сего в нищтете есть”. При цьому праведні і бідні живуть мало, а багаті “многия лета”. “Ізборник” 1076 р. закликає багатих і бідних в дусі християнської моралі до загальної любові і взаємного всепрощення.
Видатним публіцистом був великий князь Володимир Мономах, перу якого належить відоме “Повчання” дітям. Основна його ідея — тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю і її підданих. Князь не повинен покладатися на своїх безпосередніх помічників, на тіунів і отроків, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружинникам розоряти села і житниці.
Князь мусить знати іноземні мови, як знав їх його батько Всеволод, який, “дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель”. “Повчання” закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.
Вихідець з Чернігівської землі ігумен Даниїл на початку XII ст. відвідав “святі місця” Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у творі “Хождения Даниила”. Цей твір є кращим не лише в давньоруській, а й у європейській середньовічній літературі, тут подається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину. Мета Даниїла полягала в тому, щоб “не ложно, но истине, яко видех, тако и написах о месте святых”. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою без усіляких повчань і ораторських красивостей. Зроблено це свідомо, щоб мати широкого читача. “Аз написах не хитро, но просто”, — зауважив Даниїл. Певно, ця простота, а ще ідея руського патріотизму спричинились до значної популярності твору, його поширення на Русі. Паломник Даниїл в “святих місцях” поминав руських князів, молився за весь руський народ і від його імені ставив свічку на гробі Господньому.