Певних успіхів досягла також медицина, що базувалася на лікуванні травами. В “Печерському патерику” розповідається про двох київських “лічців” — професіоналів кінця XI — XII ст. — Агапіта і Вірменина, які користувалися великою популярністю серед населення Києва і, певною мірою, конкурували один з одним. Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це, можливо, промовляють знахідки медичних інструментів, зокрема пінцетів і ножів. З літопису відомо, що київському князю Святославу Ярославичу видаляли пухлину — “рѣзанье желве”, щоправда, операція була невдалою.
Музика і театральні дійства
Важливою частиною давньоруської духовної культури була музика. Вона супроводжувала людину від її народження до смерті. На Русі великого поширення набули обрядові танці, пісні, скомороші ігри, гуслярські розспіви. Певно, саме таким співцем був знаменитий Боян, який жив при дворі Святослава Ярославича і славив подвиги князів, а також “славутний певец” галичанин Мітус, згадуваний літописом під 1241 р. Скоморохи-затійники були професійними акторами і музикантами. Вони виступали на княжих дворах і міських площах. Про розвиток музично-театрального мистецтва на Русі можна судити за знаменитими фресками на баштах Софії Київської. На одній із них зображено оркестр із семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі. Дослідники вважають, що тут представлено візантійський інструментальний ансамбль. З певністю можна стверджувати лише візантійський характер іконографії музикантів, а що стосується самих інструментів, то вони не можуть бути визнані специфічно візантійськими, які не мали поширення в давньоруському музичному побуті. Близькі за формою зображення музичних інструментів зустрічаються на мініатюрах Радзивіллівського літопису, на срібній чаші XII ст. із Чернігова, київських пластинчатих браслетах-наручах.
У розповіді “Печерського Патерика” про спокуси Ісаакія говориться, що біси “удариша в сопѣли, в гусли и в бубны и начаша имъ играти”[664]. Великим любителем музики і театралізованих дійств був Святослав Ярославич, при дворі якого, крім уже згадуваного Бояна, напевно, утримувалась трупа музикантів і скоморохів. Про це ми довідуємось із “Жития Феодосия Печерского”. Коли печерський старець увійшов до храму, то його погляду відкрилася картина музично-театрального дійства. “И се видѣ многыя играюща прѣдъ нимь: овы гусльныя гласы испущающемъ, другыя же оръганьныя гласы поющемъ, и инѣмъ замарьныя пискы гласящемъ, тако вьсѣмъ играющемъ и веселящемъся, яко же обычаи есть прѣдъ князьмь”[665].
Ще раніше подібна музично-театральна група була при дворі Святополка Окаянного. Літописець, засудивши князя за вбивство братів Бориса і Гліба, зауважує: “Лютъ бо граду тому, в немъ же князь унъ, любя вино пити съ гусльми и с младыми свѣтникы”[666].
У “Слове о богаче Лазаре” (XII ст.) говориться, що гуляння панів — “жития обнощьная” — супроводжувалися “весельем многим”, з “гусльми и свирельми”, “воплями и песнями”. Скомороші танці та ігри, які вийшли з глибокої язичницької старовини, мали надзвичайне поширення на Русі, хоч і засуджувались Руською православною церквою. В повчаннях і проповідях вони називаються “поганськими” звичаями або “сатанинськими” обрядами. Музичні інструменти типу гудків, гуслів, сопілок знаходять під час археологічних розкопок, зокрема в Новгороді, де добре зберігається дерево. В Києві виявлено кістяні кастаньєти.
Після прийняття християнства на Русі поширився хоровий спів, одно- і багатоголосий. Відомою була і нотна система, так звані крюкова і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.
Архітектура
Архітектурний образ міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі — карнизи, наличники, коньки, колонки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів X — XIII ст. Окремі з них становили собою справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки заможних верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою “хороми”. Вони складалися з кількох зрубів, що утворювали цілий комплекс приміщень — “сіни”, “істбу”, “кліть”. У великих містах князівсько-боярські і купецькі хороми мали два і більше поверхи. У верхніх знаходились “сіни”, які, згідно з описом літописної статті 983 р., являли собою галерею на стовпах, а також “тереми”. Житлами бідноти були однокамерні будинки площею до 20 квадратних метрів. На півдні Русі вони мали переважно каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалися глиною і білилися, нагадуючи пізнішу українську хату.