Поширеним видом художнього ремесла на Русі була різьба до дереву і кості. Різьбярі по дереву прикрашали фасади зрубних будівель, одвірки, речі домашнього вжитку, човни, сани тощо. Різьба була плоскою, орнамент геометричний, рідше рослинно-геометричний. Дерев’яні колони, виявлені розкопками Новгорода, свідчать про високу майстерність давньоруських дереворобів. Окремі елементи орнаменту сягають глибини століть, в деяких вгадуються античні традиції.
Різьба по кості давньоруських майстрів здобула широке міжнародне визнання. Особливо славилися різьблені шкатулки, образки, руків’я ножів, дзеркал, ложки, шахові і шашкові фігури. Вони оздоблені геометричним і рослинним орнаментом, на деяких із них зустрічаються майстерно вирізані голови фантастичних звірів, сюжетні композиції.
Вироби художнього ремесла Київської Русі відзначалися високим технічним і технологічним рівнем, користувалися попитом не лише на внутрішньому, а й на зовнішньому ринку. Речі, що вийшли із майстерень Києва, Новгорода, Галича, Чернігова та інших давньоруських міст, зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.
Загалом культурний розвиток Київської Русі IX — XIII ст. знаходився на високому, європейському рівні. Монголо-татарська навала перервала великий і яскравий період вітчизняної історії.
Післямова
Фінальним рубежем києворуського періоду історії були 40-ві роки XIII ст. Монголо-татарська навала завдала Русі, що посідала одне із чільних місць у загальноєвропейському історичному розвої середньовіччя, непоправної шкоди. Упродовж кількох століть вона успішно протистояла кочовим народам степів, боронила себе і країни Центральної та Західної Європи. Свою високу історичну місію — рятівниці європейської цивілізації — Київська Русь виконала і в 40-ві роки ХІІІ ст., але цього разу ціною власного існування.
Вражена роз’їдаючою іржею феодальної роздробленості і місцевого сепаратизму, Русь не змогла протистояти військовій машині монголо-татар.
З вогнем і мечем, долаючи героїчний опір русичів, вони пройшли руськими землями, спалили найбільші міста, розтоптали і розікрали матеріальні цінності народу, нищили духовні. На високій ноті обірвалась творчість руських зодчих і художників, літописців і билинників, музикантів і ремісників. Те, що вдалося врятувати, опинилося на довгі століття в земляних схованках.
М.С. Грушевський вважав своєрідним позитивним результатом монголо-татарської навали соціальне нівелювання народу. “Де проносилась татарська гроза, — писав історик, — там багатії страждали сильно. В результаті багатий клас розорявся, занепадав і зливався із загальною масою земства”. Це явище справді мало місце, але було не прогресивним набутком монголо-татарського панування, а трагедією руського народу. “Демократизація” суспільства, досягнута за рахунок винищення елітарно-інтелектуальної його частини, відкинула Русь на століття назад.
Найбільше постраждала руська державність. З падінням Києва фактично перестала існувати єдина і самостійна держава. Формально князівська система продовжувала функціонувати. Монголо-татари не принесли в державне життя Русі чогось принципово нового, але вміло застосували принцип “поділяй і володарюй”. Відтепер верховним сюзереном руських земель став хан Золотої Орди. Там, а не в Києві чи якомусь іншому місті Русі вирішувалась її доля. Щоб посісти Велике Київське князівство (як і інші столи), потрібен був ханський ярлик. Ні Михайло Всеволодович, ні Данило Галицький такої честі не удостоїлися. Натомість суздальський князь Ярослав Всеволодович, а згодом і Олександр Ярославич Невський такі ярлики на Київ отримали. Хан, за словами літописця, “приказаша Олександрови Киев и всю Руськую землю”. Київ лишався символом Русі, але реальної політичної сили вже не мав. Названі князі навіть не побажали зробити його своєю резиденцією, а передали в управління боярам. Можливо, що саме такою була воля монголо-татарських ханів, не зацікавлених у відродженні політичного значення Києва. В останній чверті XIII ст. він не мав навіть і номінального князя.
Вважається, що спадкоємцем державно-політичних традицій Київської Русі в помонгольський час стало Галицько-Волинське князівство. На відміну від Середнього Подніпров’я, західні землі Київської Русі менше постраждали від монголо-татарських завойовників. Упродовж другої половини XIII ст. тут велося монументальне будівництво, літописання, розвивалися торгівля, ремесла, сільськогосподарське виробництво. Завдяки політиці Данила Галицького і його найближчих наступників галицько-волинські землі не зазнали такого розорення з боку монголо-татарських зайд, як це мало місце в старій Руській землі — у Київщині, Чернігівщині і Переяславщині.