Київській Русі присвячена велика наукова література. Вітчизняна історіографія має ряд фундаментальних монографічних досліджень, у яких розгорнута широка панорама історичного розвитку однієї з найбільших держав середньовічної Європи. В українській історичній науці це праці М.І. Костомарова та М.С. Грушевського. Незважаючи на переважання сюжетів південноруської історії — як природного підґрунтя української — Русь висвітлювалась названими авторами у її повному територіальному, хронологічному та історико-культурному обсягах. У монографії “Київська Русь М.С. Грушевський підкреслював, що в його викладі історії України-Руси хоч і відсутня місцева історія північно-західних і північно-східних областей (які лежали за межами української колонізації), але детально розглядається спільна культурна спадщина, якою володіли східноєвропейські племена в епоху творення Київської держави, і ті спільні умови розвитку культурного і суспільного процесу, що поширювались і на провінції Київської держави[4]. Безпосереднім продовженням Київської Русі, згідно з М.С. Грушевським, стала Галицько-Волинська держава XIII — XIV ст., але тенденція до зміщення політичного центру на захід визначилась уже в давньоруський період історії.
Аналогічний підхід характеризує і праці російських істориків (М.М. Карамзіна, С.М. Соловйова, В.И. Ключевського), з тією лише різницею, що, на їх думку, природним продовженням Київської стала Північно-Східна Русь і політичний центр держави вже з 60-х років XII ст. перемістився з Києва до Володимира-на-Клязьмі.
Обидві концепції, по суті, продовжили традиції місцевого літописання епохи феодальної роздробленості, згідно з якими історичними правонаступниками Київської Русі виступали, в одному випадку, Галицько-Волинська держава, в іншому — Північно-Східна Русь.
У радянській історіографії панівною була точка зору, за якою Київська Русь після 30-х років XII ст. розпалась на 14 — 15 незалежних земель-князівств. При такому підході суспільно-політичне життя всієї країни, хоча і діалектично-суперечливе, штучно обмежувалось кордонами окремих земель, а загальна перспектива історичного розвитку Русі зовсім втрачалася.
У руслі цієї офіційної концепції розвивалась і українська історіографія. Поодинокі випадки критичного ставлення до неї викликали різко негативну реакцію. Істориків, які обстоювали єдність Русі на чолі з Києвом упродовж IX — 40-х років XIII ст., називали “києвоцентристами”, що досить близько було до звинувачення в українському націоналізмі.
Українські історики діаспори в переважній своїй більшості розуміли Київську Русь в етнографічних межах українського народу; все, що було за ними, вважалося колоніальною периферією, яка не мала органічного зв'язку з Києвом. Це відповідає концепції М.С. Грушевського, згідно з якою “південь був колискою культурного і суспільного укладу Київської Русі, а найдавніша епоха українського життя майже співпадає з поняттям історії цієї останньої”[5].
На жаль, тенденція обмежити зміст поняття “Київська Русь” лише територіальними межами сучасної України має місце і в наш час. І не лише в історичній белетристиці, а й у працях деяких істориків. Така тенденція не може бути визнана науковою, оскільки суперечить усім наявним джерелам. Неупереджений їх аналіз показує, що Київська Русь IX — XIII ст. становила цілісний державний організм, хоч і вражений феодальним сепаратизмом. На першому етапі її існування (з IX по 30-ті роки XII ст.) сформувалися всі основні інститути влади (князь, собор, снем, віче, ряд), внутрішня адміністративно-територіальна структура, визначилися державні кордони. Політична форма являла собою ранньофеодальну монархію з виразними елементами федералізму.
На другому етапі (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.) Русь стала федерацією відносно самостійних князівств на чолі з Києвом і великим київським князем як старійшиною руських князів. Київ хоч і втратив багато з своєї колишньої величі, але лишався політичним центром країни, символом її етнокультурної єдності, церковною столицею. У домонгольський період його не могли заступити ні Володимир-на-Клязьмі, ні Галич.
У пропонованій праці, як і в ряді попередніх[6], автор відійшов від схеми поземельного чи регіонального викладу історії Русі, а розглядає її в повному соціально-політичному, економічному, етнокультурному і територіальному обсягах. Така позиція дозволяє глибше осягнути те значне історичне явище, яким була Київська Русь, простежити еволюцію її державного розвитку, єдність історико-культурного життя всіх її складових частин, що перебували у тісній взаємодії з Києвом і між собою.
6
Толочко П.П. Древняя Русь. — К., 1987; Його ж. Древнерусский феодальный город. — К., 1989.