3. «Ти прийдеш навесні.»
Ти прийдеш навесні.
Із блакитних
і синіх
осель
заклубочать дими,
і падуть
на них стріли
навскісні,
і по чорних колодах,
наче звір,
сповзе
корабель
і ударить грудьми
у мальовану
браму
пристані.
Ще й мальовану
дивним,
лихим
візерунком
заклять,
нескінченним орнаментом
долі,
кохання
і смерті:
на закурених вежах
сурми
понуро кричать,
у крикові їхньому —
голі ми.
Голі,
та вперті.
І сповзе корабель.
І ударить грудьми.
І шукай
тоді наших
по всіх
незліченних
причалах
і корчмах.
Розпадеться князівство,
і манірній
величі —
край,
і котитися світом
нашим довго
і марно
тамованим
ордам.
Ти прийдеш навесні,
в білій куряві,
білій
і золотій
від таких нетутешніх
повір’їв,
і марень,
і буднів,
і побачиш:
на обрії
чорні цяточки
кораблів,
наче очі,
відкрились
і дивляться,
і невідступні.