Бронзу щитів змикаємо,
облич наших — не видно,
ми ж — бачимо все:
стріли дзвенять, від щитів відбиваючись,
падають в куряву на сходах.
Дерево стріл —
чорне, важке, задушне,
мов коси рабинь візантійських.
Гнучкий, наче рись, наш прапор
вгору повзе,
понурих стріл уникаючи.
Шерсть рисі
пахне лісом ранковим,
очі рисі
палають синім вогнем:
ми луки тугі піднімаємо,
стріли дзвінкі лісові
крізь зелене сплетіння гілок,
наче дикі бджоли, дзижчать.
Щити на плече закинувши,
вгору ідемо,
мечі на ходу витираємо.
Світ у долині —
ясен,
і переможцям —
слава.
5. «Присмерк за вежами…»
Присмерк за вежами —
ми
від юності ідемо:
давніх друзів
ледь впізнаю —
щось інше нас нині об’єднує.
О нескінченний стрій
вічного рушення посполитого:
стриманий шурхіт слів,
сніг непорушний на вежах
і в суворому світлі
вродливі обличчя княжичів.
Всесвіт над нами —
наче тінь снігопаду, але
на засипаному снігом континенті
людина збудує дім,
людина утвердить себе.
В центрі Всесвіту —
планета людей,
цей залізний і жорстокий світ,
світ красивий,
гідний того,
щоб в ньому жити.
Під ясним сонцем
Пісня сонцю
І повітря — легке,
і зола — легка,
і сліди від вогнів —
легкі:
у вогні — вода,
у вогні — орда,
і заграва —
на обрії.
(Прийшли три князі,
три мечі при нозі —
три соколи в піднебессі)
Дажбог
(Закурили дими,
підняли доми —
підняли нас князі)
Дажбог
І повітря — легке,
і зола — легка,
і сліди від вогнів —
легкі:
у вогні — вода,
у вогні — орда,
і заграва — на обрії.
АРІЇ
Цикл
1. «Коли білі баранці хмар…»
Коли білі баранці хмар
котяться безладною отарою на схід,
ми ідемо назустріч сонцю,
дзвінкі від спеки і камінного пилу,
що лишається в складках одягу.
Холодна вода водограїв
куриться під копитами коней,
вечірнє сонце,
наче червоний кетяг винограду,
зависає над бійницями веж із жовтої цегли,
і легкі полотняні намети
на мовчазних майданах Міста
вітер пахощами садів наповнює,
а в освітлених місяцем завулках
жінки повільно з тісної білизни виходять
і, білі стегна звільнивши,
білими гарячими ногами
прагнуть спіймати безмежну ніч,
сплітаючи їх у нас за спиною.
І якщо ми приходимо вічними
вершниками,
ми нашу волю
по колодочку вбиваємо у Схід.
2. «В той час, як у горах червоних…»
В той час,
як у горах червоних,
де сивий цупкий чагарник
обступає прозорі джерела,
нам починають снитися слов’янські зорі,
ми заливаємо зі шкіряних відер
наші багаття,
які блищать між скелями,
наче діаманти в скриньці,
і морди наших коней
починають дивитись на захід.
І коли нарешті
ми сходимо з сідел,
жінки білими паруючими животами
притискаються до наших потемнілих облич
і своє голе і жадібне тіло
кидають нам в руки.
3. «Жінки — білі, м’які і мокрі…»
Жінки — білі, м’які і мокрі —
поруч з чорним камінням битих доріг
рожевими і теплими грудьми
та міцними вологими стегнами
труться об наші плечі, животи і коліна.
І ще довго-довго по тому,
як затихає луна наших гордих пісень
край спадаючої куряви на шляху,
жінки з розкинутими ногами
зберігають на собі
наші втиснені обриси.