4. Патріотична химера
Осінь прийшла,
як повільний нічний трамвай,
випереджаючи смерть,
задзвонила падінням червоного листя
під ноги,
і я назвав твоїм іменем Україну,
бо мусив цей край ще хтось
полюбити так сильно,
щоб тільки коханням назвати його.
І все, що я мав,
що ледь проглядало, мов замок,
потьмарений в завісах дощів,
змаліло, і враз
ранковий туман
провулки закутав аж по карнизи будинків,
сховавши від ока
і листя, яке опадало,
і цинкові відра зі сміттям,
і сірі машини, накриті брезентом;
і ледве доніс
цей запах ялин і глибоких озер,
що лиш у долонях твоїх
лишився, як спогад про вічність.
5. Лірична химера
Коли надходить час іти коханим,
то тільки музика, як передчуття вокзалу
принесе спогад про золотаві плечі жінки,
що на тлі білих ковдр
були тільки як сонячний відблиск
на речах, залишених у кімнаті.
Ми прощаємось трохи сумно біля входу
в метро,
і наш подих розтає в морозному повітрі,
незграбний, як міф про вічне кохання.
І тільки коли наші очі зустрічаються,
ми посміхаємось легко і просто,
і ця посмішка,
ніби вогники цигарок вночі,
вихоплює з темряви наші обличчя,
і раптовий спалах очей,
і розуміння того,
що наше прощання —
світле, як музика полину
край шатра,
край сонця мандрівного.
6. Химера в індустріальному пейзажі
Напевно, тому,
що в нас не було філігранних
старих дзиґарів,
що можуть на ратуші час вибивати,
час пік
нас провіз у тісному тролейбусі.
І світ нам явився,
де лінії автострад
були, ніби руки коханців,
і музика в барах — бурхлива, як яхта,
яка всі вогні засвітила
і мчить серед рифів вночі,
блискуча від піни морської.
7. Оголена химера
Одноманітність дощів,
мов біла піна жерделів
в годину цвітіння,
асфальт інкрустує неймовірним блиском,
і одне мерехтіння від стін кам’яних відлунює
як доказ того,
що кохані приходять непомітно,
наче луна у примарному сяйві дощів
з кольоровими струмками води на мокрому одязі,
щоб тільки очима, а не тихим дотиком губ
легенду про Беатріче творити.
РЕНЕСАНС
Цикл
1. «Візантія і присмерк…»
Візантія і присмерк —
ранковий,
мов присмак цикути,
і гойдання дахів черепичних —
наче шовк
колісниць
і плащів.
Увійти у цей день —
як до леза ножа
доторкнутись.
Увійти в опалеву кімнату
з галереями
пристаней і човнів.
Асфальтована вуличка
рухом
недбалим
відімкне
сонний порт
і поезію телеграм,
і на тлі цих зелених дерев
червону
цеглу будинків —
наче давньої книги
тонкий
і потертий сап’ян.
Біле сонце
слов’янське
від сотні
суєт
піднімає це місто
на вежі
і списи
і малює навпроти
легке
і кохане обличчя
чи дівчатка,
чи панни,
чи так —
ренесансу портрет.