в якій живіт є морем-гаєм,
із піхов меч не вилізає
і б'є блакитне сяйво з віч.
Новий рік
«Вовчик-братик і лисичка-сестричка». —
Тиша, вечір. Падає сніг.
Іскри-іскорки ледь спалахнули.
Поїзд їде. Сніг, білий сніг.
Вітер, віхола, заметілі.
Білі вогники і золоті.
Дзеньки дзвоників і заметілі,
Іскри світла у кришталі.
Запах лісу і чобіточки.
Вікна. Паморозь. Білий світ.
Сніг. На вулиці. Зарипіли
Сосни й саночки. Вітер. Сміх.
Тиша, вогники і кружеляння.
Сніг. Сніжиночки. Білий світ.
Їдуть саночки. Ліс. Кохання.
Мила. Мила. І білий світ.
«Зажебонів світанок крізь гардини…»
Зажебонів світанок крізь гардини —
озвався півень — каламуть пройшла —
і в тишині зацокали краплини —
трави, зела
і яструба.
І ледве день — і ледве невагомо —
і ледве сутінь — і заледве назавжди —
ввійти в поламке коло пантеону —
де сон, боги
і яструби.
МУЗИКА СОНЯЧНОГО ЛІТА
1. «Був час італійських пісень.»
Був час італійських пісень.
Час, коли все — дзень-дзелень.
Море було і дівчина та —
вся золота-золота.
Сніжисті гори. Небо прозоре.
Море. Марина. Amore.
2. «Не було листів.»
Не було листів.
Не було дзвінків.
Не було шепітливих слів.
Лиш мовчання
на прощання,
тільки погляд говорив.
в каруселі веремій
журавлині клини мрій
бризки сонця розкотили
по алеї золотій.
«У моєї дружини…»
У моєї дружини
подерся сандалик —
сідаю лагодити,
сідаю ремонтувати.
Доки майструю,
доки мудрую,
отримую прочуханку:
ще б пак: подерся сандалик.
— Як цього капосного сандалика
відремонтувати? — питаю дружину.
— Ніяк! — каже —
треба дружину поцілувати,
бо вже капосний сандалик
від-ре-мон-то-ва-ний!
«Дзвенів цей світ…»
Дзвенів цей світ,
дзвеніла далечінь
і сум дзвенів
теплом тонкої ниті.
Надходить літо,
із незграбних слів
такий видобувається мотив,
що треба знов
і мріяти,
і жити.
«Він був геть зболений, але…»
Він був геть зболений, але
нас протинало й розтинало
його скажене кабаре.
Його призначили на час,
та він ударив — не прогавив —
і збурив повені і нас.
Йому везло — кришталь і зло
в цих поселилися покоях,
а нас, тверезих, не було.
Був трунок і вода, а ще —
домашні дами без піжами
і погляд злий через плече.
«Задума днів і дні задум…»
Задума днів і дні задум:
Держава, Воля і Росія.
Ночами колобродить сум
і повертається Надія.
У спогадах і сивині
ти замовкаєш. Ніч — це простір,
в якому блимають вогні,
неначе очі ніжні й гострі.
Кого чекаєш? Ти пройшов
шляхом незвіданим і лютим.
Куди ж пішла твоя любов,
неначе батальйон під Крути?
«Вільшаного короля барви…»
Вільшаного короля барви
гудуть червоним гудінням метро.
Вертаюся в свою ізольованість,
в пробивання ґрунту рослиною.
Кола обмежень, квадрати табу,
кільцевий рух змії —
думка йде по колу червоних і зелених ромбів.
Відгортання Всесвіту —
перетворення підлоги в стелю.
Переходячи з простору в простір, набуваємо
нових друзів,
такої ж видозміни, як підлога і стеля.
Тяжіння об'єму до абсолюту і відсутності граней.
Поєднання за валентністю передбачає
нові елементи, зокрема любовний
трикутник, за винятком соляної кислоти
і кухонної солі.
Лексика сягає далі, ніж розуміння:
в окремих випадках не вистачає слів,
тоді мислимо образами.