Выбрать главу
Співіснування простору перетворює мене в куницю, що женеться за мисливцем. Бояри ладнають пастку. Втікаючи, ховаюсь у твоїх снах.

«Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.…»

Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші. Спаковані валізи. Пил на шафі. Ми від’їжджаєм. Час минати звідси, не забуваючи листів і фотографій.
З легких тенет дзвінок проріже сутінь, і телефон меланхолійно забанує. Ми від’їжджаєм. Пам'ятати мусим про речі, що минаються не всує.
З чужих квартир, мов на шкільній перерві, ми вириваємось з надій, з повстань і крахів. Весна минає. Проведи іще раз, не забуваючи листів і фотографій.

Дике поле. Серед снігів на згарищі

Ніч оповила мене. Ніч, золотава і тиха. І передвістям лиха — віхола, що мине.
Холодом потягло з дальніх країв надхмарних. Лихо мине. Намарне це опівнічне золото.
Жалить жалка жалінь. Тихо, святково і пусто. Несамовитим згустком розколихалася тінь.

«Осінь. І я повернувся сюди…»

Осінь. І я повернувся сюди, де проживаю під Знаком Біди, де самотою, неначе сліди, грузнуть і тижні, і Знаки Біди.
Осінь. І я повернувся в той дім, де пригадаю осінній камін іншої осені. Морок і тлін в серці справляють дзвін-передзвін.
Осінь. Але товариства нема. Горло стискає тривога сумна, наче шовковий аркан навздогін з льоту метнула білява зима.

«Так, наче життя скінчилось.»

Так, наче життя скінчилось. Так, наче збираюся вмирати. Кожен спогад закінчується болем, кожен спогад закінчується гіркотою. Безцільне блукання знайомими вуличками, безцільне пересування з дня в день. Зустрічі, вірші, пошуки роботи — дія інертних сил, без мети, без насолоди, байдуже, невразливо, неспішно човгаю. Так, наче хочу вмирати, але в кінці кожної байдужості чекаю мети, чекаю азарту. Дописую хеппі енд, немов сподіваюсь отримати листа з далекої Юності.

Іван Малкович

Династійний київський поет

Аттилі Могильному випало пройти свій творчий шлях у звичній для українського митця шапці-невидимці — обмаль статей про його книжки, обмаль згадок у пресі.

На щастя, за останні два-три роки у розмовах з кількома американцями, що цікавляться українською поезією, несподівано зринало Аттилове ім’я із незмінними захопливими ескападами про англійські переклади його віршів, які напрочуд суголосні західному світовідчуванню. Це й не дивно, адже Аттила — поет найбільшого українського мегаполіса, і в його поезії чимало образів і настроїв так чи інак співзвучних з тими ж американськими бітниками, та й сам він під кінець життя зовні став дуже схожий на бітника, але не через епатаж, а просто тому, що в його житті пішло щось не так.

Проте в його поезії — з осяйними чотами вершників, урочистими княжими виправами і половецькими очима кельнерок київських кав’ярень — мені передовсім вчувається мимовільне відлуння Дарагана і Ольжича. І, звісно ж, раннього Антонича, але якогось дуже київського. А в останніх поезіях — пронизлива мандельштамівська безвихідь… У віршах Аттили Київ постає повнокровною україноцентричною Меккою. Мова його віршів точна, шляхетна, рішуча і рвійна — так могли розмовляти давні українські княжичі, що, вирушивши колись у небезпечні військові чи мисливські виправи, несподівано зринули в сучасному Києві.

Аттила Могильний (16.09.1963, Київ — 3.09.2008, Київ) — один із найталановитіших представників покоління «вісімдесятників», один із дуже небагатьох київських династійних поетів (його батько — поет Віктор Могильний більше відомий ширшому загалові як чудовий дитячий поет Віть Вітько).