Далі — викладання в могилянському колегіумі, випадкові підробітки і закохання, а насправді лише передчуття фіналу, надривні злети в надсвідомість, але не з любові, а від постійного тупого болю й безмежної самотності — «наче шовковий аркан навздогін з льоту метнула білява зима».
І пронизливий останній вірш, сплеск зваби провидіння про біль, самотність, пошуки роботи й людяності, блукання вулицями без мети і насолоди та «дописування хеппі-енду, наче сподіваючись отримати листа з далекої Юності».
Повільне самогубство здійснено. Хеппі-енд дописано. Лист із юності завдовжки у цю книгу, відправлено. Помер тихо і впокорено. Мовив батькові (мама на той час давно померла): «Я зготую каву». Тоді гучно захурчало в животі. Вирішив зготувати пізніше. Приліг і заснув. Відійшов у сні з посмішкою… Відблукав київськими вулицями Аттила, й примхлива зваба провидіння доплела свою просвітлену павутину. Що ж, дай Боже кожному звабленому провидінням просвітленого останнього польоту…
Як на мене, Антонич був другим після Шевченка поетом, що витворив свій, нехай локальний, камерний, ліричний, але, тим не менше, викінчено цілісний у своїй кришталево-прозорій пісенності міф України. І хто знає, якою була б Україна та українці, якби химерна гра провидіння відпустила йому ще шмат життя. Може, його просвітленість пересилила б у свідомості поколінь царе- й богоборницьку жорсткість Шевченка. Але юний Антонич, який став «хрущем на вишнях, що їх оспівував Шевченко», залишився поетом для поетів. А головне прозріння польотів понадсвідомості Аттили Могильного полягає в тому, що він, як на мене, не менш проникливо продовжив шлях і міф України Антонича. Можливо, саме в Аттилу вселилася душа Антонича, та в сутінках стагнації, щоденних жорстокостях розвалу імперії й наступу звірячого капіталізму не витримала — вийшла у понадсвідомість і не повернулася до людського здорового глузду.
Але не один мудрий чоловік казав: «Доки ти живий, твою місію на цій землі не можна вважати завершеною». Стосовно ж поета місію не можна вважати завершеною, доки живуть його вірші, бо, може, ніжна душа Аттили уже вселилася в якесь хлоп’я, що копирсається в пісочниці між багатоповерхівками Воскресенки, й невдовзі хтось розвіє подірявлений кулями байдужості та базарництва гордий стяг слов'янства й витворить сонцепоклонницький міф України та її довготерпеливої людності. Хтозна? Незбагненна гра провидіння не полишає напризволяще творіння й шляхи зваблених нею поетів, хоча чомусь не надто оберігає їх у земному житті.
Оце, власне, й усе про чоловіка Аттилу Могильного. Як казав Іван Миколайчук у «Вавилоні XX», коли його спитали, чи вірить він у Христа: «Я вірю, що жив колись такий чоловік». Про вірші ж говорити не будемо, вони мовлять самі за себе.
Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович, Ігор Римарук, Оксана Забужко, Василь Герасим’юк, Аттила Могильний