1. «Вірші — це у нас родинне…»
Вірші —
це у нас родинне.
З наших ніхто навіть не здивувався,
коли мій дід
пройшов з Чоколівки на Сирець
повз патрулі
і блискучі вітрини австрійських ресторанів,
несучи в руках фінський автомат «Суомі»,
загорнений в окупаційну газету.
Назавтра
налітали на Сирецький концтабір.
2. «Взимку на Відрадному…»
Взимку на Відрадному —
білі замети вздовж вулиць
і зелений туман ліхтарів
заливає найтихіші провулки.
І я не шкодую, що ми
веселими вечорами
за найменшу дурницю
розбивали кулаки,
лишаючи на снігу
краплі крові,
як золоті шкуринки помаранчів.
Ми вираховували своє походження
з Чоколівки,
де не любили чужаків
і чужі слова,
зокрема такі,
як «окупація».
3. «Шепіт снігу, що падає…»
Шепіт снігу, що падає,
і сумний шепіт
тихих розмов
про тих,
що затялися стояти на своєму
до останку,
бо знали,
що у Чоколівки є лиш одна надія —
байдужі очі
колишніх кулеметників.
І в цьому крихкому сяйві зими
приходять слова про те,
що в підмурках нашої історії —
незліченні окупації, війни
і холодна затятість киян,
приречених ставати першими на шляху.
«Повторюємо одні пісні…»
Повторюємо одні пісні,
слова кохання також однакові,
і в кінотеатрах
однаково просиджуємо вечори.
(Ми ще нічого не сказали)
З фільму Фелліні
кидаємося в зелену ніч,
в білі обійми,
в шепіт губ,
брязкаємо мідяками в кишені
і затуляємо долонями від вітру
вогник сірника,
припалюючи на ходу цигарки.
(Ми ще нічого не сказали)
Лише про всяк випадок вивчили
«В Лакедемон принесіть громадянам
цю звістку».
Це на випадок межі,
за якою починається
любов до Батьківщини.
Іспанські мелодії
Ніч, цикади, любов і жасминовий цвіт.
Каравели шурують в похід.
Триста кращих іспанських лез
забирає з собою Кортес.
(Ах, Кастилія — порт вночі,
чорні очі і білі мечі
і мадонні по три свічі.)
Авантюрник зухвалий чи бог —
не дізнається вже ніхто.
Просто триста найкращих шпаг —
до плеча — плече — і аншлаг.
(Ах, Кастилія — плач гітар,
королевина падає шаль
і толедський прямий удар.)
Перші котви, що кинуті в тихий прибій,
як матроси на груди повій.
І нехай залишається міт:
Монтесума, Кортес, похід.
(Ах, Кастилія — порт вночі,
чорні очі і білі мечі і
мадонні по три свічі.)
Прелюд
Поволі прийдуть крізь вечірні вогні
прекрасні руки коханих
і, ніби ледь чутне зітхання,
торкнуться мене в тишині.
І, може, відкупиться ще по весні
за те, що я так не до речі
любив ці тоненькі плечі
і милих обличчя ясні.
За те, що на склі силуети
зима малювала тривожно
й долоні просили вельможних
снігів.
Прозорий ранок
Все погубити і все забути —
в сум’ятті, у дощах, в маю,
і закохатись в середині лютого
у безборонність твою.
Вічність і тиша. Двері на вулицю —
навстіж, і навстіж, і — ранок.
Будинки — ясні, як вулики,
в плетиві ліній духмяних.
Маєстатичність і шепіт, і барви,
врешті, з великих міст
лиш кораблі назавжди відпливають
в білий чаїний свист.