2. «Панно моя, не плач!»
Панно моя, не плач!
Це дуже важкий політ,
і зараз нам світить єдиний харач —
зоряний пил з чобіт.
Ми погасили вогні й летимо назад,
тільки перший стрілець бачить дитячі сни.
Так тихо, як у соборі, і зорі горять,
і сниться йому, що горять чужі кораблі.
Колись в провінційних містечках вірган
приніс йому дар картярів і поетів —
стрільчасті склепіння й стрілецький талант,
чи просто відвагу прожити і вмерти.
Ці ночі, закутані в золото слів,
лягають все глибше, бо врешті й не скажеш,
що носимо в грудях, на серці, усі —
дзвінкові, вінові, мар’яжні.
Та ми сюди вийшли: о голос орди —
останній чи перший — що всіх піднімає.
Долоні твої пливуть, як човни,
до мене, до нас, до Дунаю.
3. Танго в космосі
З Дідьє Маруані
Темна вервечка вершників,
що похмуро скачуть крізь гори.
Капелюхи барвисті і карабіни через плече,
і пісок, мов хвороба, скрипить на чорних затворах,
і лягли шкіряні патронташі, наче долі,
навхрест.
А під вечір над морем
іде втомлено ця кавалькада,
б’ють навскид карабіни в чорну тінь корабля,
темний погляд прицілу вже когось переважив
через поручні в воду…
Силуети верхівців і негостинна земля.
Це небачено важко — повернутись, як Данте,
без маєтків і мудрості, тільки з печаллю в очах,
і принести лиш спогад, як гойдало це танго коханців
перламутровим блиском
на зірках, де шумів екіпаж.
І години мовчання, коли ніч — як бліда Навзікая,
і падіння між зорі, так само, як падає сніг.
Ореол ліхтарів
кружеляє, лише кружеляє.
Образ моря і квітів, наче тінь, на обличчя ліг.
Пристібнути паски
і нехай даленіє і тоне
цей розгойданий світ світлих звуків
і лагідних німф.
Капелюхи — на очі, луна затихає в горах,
шарудіння дощу, запах вересу,
дальній
дзвін.
МІСТО
1. «День, коли вікна відчинимо…»
День, коли вікна відчинимо
і побачимо сонце,
що золотавим порохом
заливає будинки.
Все, що позаду,
промайнуло, як один вечір,
кольоровий, п’янкий,—
спалахи світла і музика
темними тінями лягали на очі,
заплющені в коханні,
але бачиш —
минула ніч,
минула розгубленість,
і ми прокинулися —
місто світилося,
омите ранковим дощем.
Горді обличчя друзів,
тих найближчих і втрачених з часом,
нині —
наче з золота вирізьблені
різкими лініями цього літа палкого.
Так раптово торкнулося нас
щемливе відчуття рідного
по крові, по духу, по силі.
Бачиш, мовчимо перед цим днем,
коли наші руки зустрілись
і ми відчули себе єдністю.
2. «З кохання виходимо…»
З кохання виходимо
в місцях нашого дитинства —
запах суниць
і все, що розчинилося
в дзвінкому переливі кольорів.
69-й маршрут
довозить нас до цих вулиць,
переплетених із небом та сонцем,
і ми ще не знаємо,
що дуже скоро,
озирнувшись назад,
побачимо світ,
наповнений димом і музикою.
Пізніше ми скажемо: рік,
коли багато людей пішло з міста
і ми залишилися
між собою.
Місто, охоплене вогнем.
Місто, охоплене пристрастю.
Місто, яке прокидається.
Хіба його можна написати
так само, як хіба можна написати сонце
або тих далеких, напівзабутих друзів
з прозорих суничних галявин
нашого кохання.