Розумів, що цих моїх виправдань ніхто й слухати не захоче. З ними нема чого потикатися на очі начальству. Тож вискочив з прохідної, добіг до трамвайної зупинки, став і чекаю, прагнучи хоч самому собі щось пояснити. Тільки нічого не виходить. Навіть щит з газетою за тринадцяте число ні про що не свідчить, бо згадалося мені, що на ньому часто забувають міняти газети. На якихось зборах навіть критикували тих, хто відповідає за культмасову роботу. І правильно, я вам скажу, критикували.
От заїхав, так заїхав! Це ж добре хоч у п’ятнадцяте. А якби ще одне коло зробив, то, може, й у шістнадцятому опинився б?
Стоп! А що, коли й справді одважитися на ще одне коло? Втрачати мені нема чого. Догану вже маю, то чи не однаково, скільки прогуляє без поважних причин слюсар Околитченко?
Не вагаючись, не роздумуючи (я взагалі роздумувати не звик), вскочив до трамвая і рушив по колу. Їду, а всередині все клекоче, нуртує і піниться від передчуття чогось незвичайного й таємничого.
Доїжджаю до рідної зупинки, встаю з місця, прямую до водія і прямо питаю: «Друже, яке сьогодні число? Тільки без брехні». Водій хитро мені підморгує і відповідає: «Що, браток, перебрав трохи? Буває. А число сьогодні шістнадцяте. Четвер. Може, тобі нагадати й місяць, рік, сторіччя? Так сторіччя в нас ниньки двадцяте…»
Подякував я говіркому водієві і вже без зайвої паніки вертаюсь на своє місце, намагаючись ні про що не думати. Хай буде як буде! Шістнадцяте так шістнадцяте. Четвер так четвер. Добре, хоч із свого сторіччя ще не виїхав!
Як намагався не думати, а воно ж голова в мене на плечах для чогось стирчить. І визріває в тій голові непоганий план. А що, коли зроблю ще одне коло й заїду в сімнадцяте число? В день, коли платять зарплату. Одержую зарплату, до найближчого гастроному шлях відомий, на пляшку «Екстри» вистачить, а тоді, може, все стане на свої місця. Без пляшки з цієї халепи не виплутаєшся.
Сказано — зроблено. Їду, радію тією геніальною думкою. Це ж треба! Так я можу не тільки до цієї зарплати доїхати, а й до другої, навіть до третьої. Можна непогано влаштуватись у цьому трамваї. Крутись по колу й одержуй зарплату! Тільки й роботи: виходь і заходь до вагона. А догани з попередженням мені не вперше одержувати. Якось уже перекліпаю.
До першої трамвайної зарплати доїхав нормально. Одержав гроші, взяв пляшку. Весело так на душі стало, наче й не осінь, а знову весна повернулась.
На жаль, до другої доїхати не вдалося. Мій шлях у світле, не обтяжене клопотами, майбутнє перепинила стривожена громадськість. Правда, після тієї пляшки я невиразно все пам’ятаю. Виринає чомусь у спогадах обличчя інтелігентика з газетою. А може, то зовсім інший шанувальник газет на моєму шляху з’явився, бо кулачища мав здоровенні і тхнуло від нього соляркою. Пам’ятаю тільки, як він тримав мене за комір і щось обурено оповідав міліцейському патрулю.
Зняли мене з трамвая двадцять дев’ятого жовтня. Я лаявся, пручався, просив, щоб мені не перепиняли шлях до світлого майбутнього. Не допомогло. Одного дня до другої зарплати не доїхав.
П’ятнадцять діб возив сміття тачкою на товарній станції, мріючи про повернення до рідного кільцевого маршруту, який ходить у майбутнє. Коли випустили, гірке розчарування чекало мене — кільцевий маршрут скасували. А на інших маршрутах трамваї в майбутнє не возять. Пробував — нічого не виходить.
Твір відшукав Володимир ВОРОБЙОВ, 2018.