— Ти тут новенький, а тому повинен найперше познайомитися з Бургомістром, — і мене підштовхнули до входу.
Я увійшов.
Дивно, але в будинку стояв такий самий туман, як і на вулиці. Здається, його можна було навіть помацати. І тільки я простягнув руку, аби вхопити великий клапоть жовтої хмаринки, як знову хтось торкнувся мого плеча. Праворуч стояв великий пузань з довгою чорною бородою і кудлатим нечесаним волоссям. Він солодко затягувався димом від товстої сигари, і на хвилину мені здалося, що в кімнаті літає зовсім не туман, а густий сигарний дим. Утім, це було не так.
Пузань жестом указав мені на стару гойдалку, вкриту клітчастим пледом, що стояла трохи далі від великого круглого столу. Я сів. Пузань довго і похмуро дивився на мене, а потім басовито мовив:
— Мене звуть Бургомістром. Я відрізняюся від інших тутешніх поселенців тим, що взагалі нічого не пам’ятаю, яким чином сюди потрапив. А ще я був першим, хто опинився у цій місцині, тому мене й обрали Бургомістром. Точніше, я сам обрав себе на цю посаду, а іншим нічого не залишалося, як погодитися з моїм правильним вибором, — пузань пройшовся кімнатою, іноді він повністю зникав у тумані.
Я вже почав забувати про його присутність, заколисаний щільною тишею, як він несподівано вигулькнув біля самого обличчя.
— Ти тут новенький. Це для нас подія, хоча, скажу відверто, іноді до нас приходять і щодня. А іноді місяцями нікого не буває. Я не знаю, від чого це залежить. У всякому разі, наша громада буде рада новому членові. Ти, поки що, відпочивай, а потім поступово познайомишся з іншими тутешніми мешканцями. Єдине, про що хочу попередити — ніхто з нас не знає, коли він піде звідси. Це може трапитися через кілька днів, а може і взагалі ніколи не трапитися, як от зі мною. Але ти не хвилюйся, у нас тут добре, — пузань кілька разів плеснув у долоні, і незабаром за мною прийшли ті ж чоловіки, що допомогли зняти з гілляки Священика. Я рушив за ними.
Коли ми проходили повз стару напівзруйновану церкву, до якої вже занесли кволого Священика, я несміливо наважився спитати в похмурого чоловіка у великому крислатому капелюсі і чорному бушлаті:
— Я не розумію, де опинився і як сюди потрапив. Скажіть мені, що це за місце?
Чоловік навіть не подивився на мене, а продовжував уперто йти вперед. Я трохи підвищив голос:
— Я хочу тільки знати, де я є, про все інше можу і сам довідатися. Чому ви не хочете розмовляти зі мною?
Похмурий чоловік уривчасто промовив кудись убік:
— Це Місто Зниклих Безвісти… А прийшов ти сюди по Мосту Повернутих Втрат… Назад також можна вийти тільки цим шляхом, але… Але тільки тоді, коли тебе хтось покличе з того боку… А от як ти сюди потрапив, краще знати тобі самому, — чоловік різко зупинився. — Прийшли… Будеш мешкати тут, — він вказав мені на чорний двоповерховий будинок, який ледь виглядав крізь щільну завісу туману.
Чоловік постояв кілька хвилин мовчки, а потім пішов геть. Та за кілька кроків він зупинився і промовив:
— Мене звуть Рибалкою.
— Журналіст, — відгукнувся я, але чоловік уже розтанув у жовтому тумані.
Я зайшов усередину чорного будинку, на дверях якого було написано: «Новоприбулі». Будинок виявився порожнім. Мабуть, я буду тут єдиним квартирантом. Зазирнув до кухні, до ванної кімнати, але скрізь мене переслідував вологий туман. Так, тут дійсно ще ніхто не жив. Або вже не жив. Хоча, яка тепер різниця — «ще» чи «вже»? Тепер усе це не має значення. А мені справді треба відпочити.
Я впав на ліжко біля давно не топленого каміна. Отже, як я сюди потрапив, у це Місто… Зниклих Безвісти? Нічого не пам’ятаю… Майже нічого… Хоча… Здається, це було вчора… А може, позавчора… Я пішов на зустріч з інформатором… Ми сиділи в кафе, пили каву, він розповідав мені про зловісних месників, що тероризували наше Місто — викрадали вночі випадкових самотніх перехожих. Я готував цей матеріал для кількох поважних видань, вів своє журналістське розслідування. І вже наблизився до сенсаційного повідомлення, розкриття імен, оприлюднення невідомих цікавих фактів… Потім… Потім ми попрощалися з інформатором на вулиці — була шалена злива — і я рушив до площі… Далі нічого не пам’ятаю… Щось трапилося саме цього вечора, саме по дорозі до площі… Але що саме?.. Пам’ять відмовляється працювати.
Я підвівся і визирнув у вікно. Скрізь лише туман і більше нічого. Невже тут не буває іншої погоди?
Я вирішив пройтися містом, бо сидіти в цьому похмурому домі не хотілося. І тільки зараз я відчув, як болить потилиця. Я торкнувся рукою того місця, що боліло, і несподівано відчув на пальцях щось липке. Придивився уважніше і зрозумів, що то була напівзасохла кров. Напевно, моя кров. Тепер голова боліла сильніше, і я ледве пересувався бруківкою, плутаючись у довгих полах свого дуже подертого чорного пальта. Кілька разів я сідав на брук, віддихувався і торкався потилиці. Але потім вставав і йшов далі крізь туман. Зупинився вже біля старої церкви, двері якої було відчинено. Я вирішив провідати Священика.