Він лежав на підлозі біля вівтаря, вкритий кількома ковдрами й пледами. Навколо нікого не було, лише клубочився жовтий туман. Я присів поруч. Священик повернув до мене сиву голову і довго мовчки дивився переляканим поглядом.
— Хто ти такий? — нарешті глухо спитав він.
— Я Журналіст. Проте, як я сюди потрапив, не відаю, — відповів я.
— Це мало хто відає, — прохрипів Священик. — Навіть я не знаю, як мене сюди занесло. Напевно, через якусь жінку. Всі біди на світі трапляються через цих клятих створінь — жінок. От і сьогодні… Боже, я ж хотів убити себе! І пощо?!! Через Марію, звісно… Це вона забрала в мене розум, зробила нікчемою і самогубцем. Це великий гріх, та я не міг по-іншому. Тепер я не хочу жити. А найстрашніше те, що мені тепер немає для чого повертатися назад! Без неї я не хочу повертатися, а вона й чути не хоче про мене… Я все одно зроблю те, що задумав, і ніхто не стримає мене, — Священик замовк.
Я не знав, що йому відповісти, а тому вирішив йти далі. Вже у дверях мене наздогнав його хрипкий голос:
— Ти ніколи не повернешся назад. Хто потрапив сюди, навіки лишиться Зниклим Безвісти, бо воскреснути у Світі Живих вдається лише одиницям! Не сподівайся, що хтось покличе тебе з того боку. Не йди туди чекати, бо так і проведеш все життя біля цього клятого Мосту. І не слухай Марію, не дивись їй у вічі, бо пропадеш! Вона єдина, хто… — Священик знову замовк.
Я тихо причинив за собою двері церкви і вийшов у туман. На вулицях було порожньо. Лише зрідка у вікнах і дверях чорних будинків зринали і одразу ховалися стурбовані обличчя мешканців цього дивного поселення. На центральній площі містечка, окрім церкви і найбільшого будинку Бургомістра, стояла одноповерхова довга таверна з нахиленим до самої землі дахом і врослими у брук віконцями. Я вирішив зазирнути і туди…
У таверні, окрім туману, було повно сивого диму. За довгими брудними столами сиділи мовчазні чоловіки, які неспішно потягували якісь напої з керамічних кухлів. Я сів на вільне місце поблизу шинквасу. До мене підійшла похмура жінка у довгій сірій сукні:
— Щось будете замовляти, чи зайшли лише посидіти?
Я замовив пива. Крізь туман і дим на мене дивилися завсідники таверни. Сумні очі, похмурі обличчя, міцно стиснуті губи. Старий подертий одяг. Чорні від бруду руки тримали непрозорі кухлі…
Жінка принесла мені такий же кухоль, але у ньому нічого не було, він виявився порожнім. На моє німе запитання жінка грізно відповіла:
— А у вас є чим заплатити за замовлений напій? Я думаю, що ваші кишені такі ж порожні, як і цей кухоль. Тут ні в кого немає грошей. Тому тут ніхто не п’є.
Я перевірив усі свої кишені, але вони, дійсно, виявилися порожніми. А в сумці, яка була зі мною, лежали дві записні книжки — телефонний довідничок і робочий блокнот. А ще — ручка. І це були всі мої речі. Грошей у мене, і справді, не було.
Я покрутив порожній кухоль і помітив, що так само роблять і всі інші відвідувачі таверни. Я змирився з тим, що залишуся тверезим, і заснув просто за столом…
— Марія! Марія іде! — почув я крізь сон і одразу чомусь схопився.
Поки що не розумів, де я є, що це за дивне місце і чому я тут опинився. Навколо стояли темні постаті незнайомих чоловіків, що перешіптувалися між собою. Раптом повз мене промайнула тінь якоїсь дуже вродливої жінки із чорним смоляним волоссям і блакитними, майже прозорими, очима. Вона зупинилася за кілька кроків від мене і уважно подивилася в мої очі.
— Ти, напевно, той новенький, що пройшов сьогодні через Міст? — спитала вона глибоким грудним голосом.
— Так, мабуть, так і є, — відповів я і знову не впізнав свого голосу.
— Ти нічого не пам’ятаєш про своє минуле, бо в тебе переляканий погляд. Тут більшість таких, як ти... А ти гарний, Журналісте, — проказала Марія і доторкнулася холодною долонею до моєї неголеної щоки.
Я відчув рясний дрож, що раптово прокотився моїм тілом. Марія одразу ж зникла в тумані, наче її ніколи й не було. Я залишився стояти біля свого брудного столу.