Вона знайшла їх, як завжди, на їхній улюбленій маленькій веранді, що нависала майже над самим морем, зручно розташована на великому, зарослому мохом камені. Професор химеристики і кандидат потойбічних наук звично грали в шашки і зосереджено обмірковували кожну комбінацію. Коли Софійка підбігла до веранди, професор якраз збирався зробити свій хід, а тому високо підняв вказівний палець, застерігаючи дівчину від вигуків. Софійка зупинилася й зачекала, доки професор стукне білою шашкою по дошці й зробить нарешті свій хід. Тепер можна поділитися новиною.
— Професоре, кандидате! Вони вже тут! — вигукнула дівчина і залилася іскристим сміхом. Обидва науковці мовчки дивилися на неї, допоки вона не підбігла і не поцілувала кожного з них у щоку. Лише тоді першим озвався професор химеристики:
— Нарешті твоя мрія збулася! Вітаю!
Кандидат потойбічних наук підсунув вказівним пальцем на носа круглі окуляри, і мовив:
— Цього слід було чекати! Я теж приєднуюся до привітань пана професора.
Софійка ще раз сплеснула долонями, і побігла назад до вікна. Професор химеристики подивився услід дівчинці, і зітхнув:
— Дочекалася свого таки. Ну нехай. Може, тепер вона буде щасливішою?
Кандидат потойбічних наук промовчав, бо був німецької вдачі небагатослівним. Чорний, завжди випрасуваний одяг, круглі окуляри, сиве, зачесане назад, волосся, спокійний погляд і повільні рухи видавали в ньому врівноваженого і впевненого у собі чоловіка. Він і був таким насправді, на відміну від свого непосидючого колеги. Професор химеристики, за походженням китаєць, був невизначеного віку, а отже, поведінки непередбачуваної. Часом галасливий, часом задивлений в себе, він щохвилини змінювався, і ніяк не нагадував представника давньої мудрої цивілізації. Це відбивалося і в його одязі — вічно пожмаканому і, вочевидь, завеликому для невисокого китайця. Але удвох вони чудово знаходили спільну мову, бо були разом невідомо скільки часу — вони й самі вже про це не пам’ятали. Точніше, вони пам’ятали себе лише з того часу, як оселилися в цьому Домі на березі моря, а що було раніше — те вже давно не цікавило обох дивних науковців. Та, по суті, не цікавило й інших мешканців Дому, оскільки тут не було прийнято без зайвої потреби розпитувати співрозмовника, і ніхто, зазвичай, сам не нав’язував своїх спогадів іншим. Бо сюди потрапляли (саме так — потрапляли) відпочивати від усього, що тривожило раніше в іншому світі. Тут, на березі моря, під горами, все те зайве, вчорашнє, здавалося не потрібним і не важливим. Відлік часу ніби починався тільки тут, у цьому Домі, а раніше ніякого іншого часу взагалі не існувало. Всі, хто потрапляв сюди, вже не думали про минуле, вони жили тільки сьогоденням, і це було справжнім їхнім бажанням. Їх ніхто до цього не примушував. Це була добровільна відмова від усього, що заважало насолоджуватися життям в Домі. Так робили всі. Точніше, так виходило у всіх. Тому вони і відвідували цей Дім.
Професор химеристики і кандидат потойбічних наук були найдавнішими мешканцями Дому. Коли вони тут з’явилися, вже ніхто не пригадував. Мабуть — жартувала Софійка — вони жили тут завжди. Напевно, воно так і було. Принаймні, самі науковці цього не заперечували, а іншим, за великим рахунком, було однаково, скільки тут мешкають ці диваки, що постійно роблять лише дві речі — грають у шашки і розмовляють про дивовижні й незрозумілі наукові сенсації. Вони стали невід’ємною часткою цього Дому, його доповненням, постійною ознакою.
Ніхто не знав, коли науковці спали, і чи спали вони взагалі. Зранку вони вже сиділи на улюбленій веранді, пили чай і грали в шашки. Увечері вони залишалися останніми, хто ще не лягав спати, і тихцем вели свої таємні розмови. До них звикли настільки, що іноді просто не помічали, а вони від цього аніскільки не страждали, бо удвох почувалися найкраще.
Софійка також не пам’ятала, коли вона вперше побачила дивних науковців. Напевно, ще в ранньому дитинстві, бо вони були одним із найперших її спогадів — усміхнене вузькооке обличчя професора химеристики і худорляве сивочоле обличчя кандидата потойбічних наук, який ніколи не посміхався, проте зовсім не видавався суворим. Так, Софійка знала їх з дитинства, але як вона сама з’явилася у Домі, цього вона не відала. І не було того, хто б їй про це розповів. Науковці ж на цю тему говорити не хотіли, а може, й нічого не знали теж. Та Софійка особливо цим і не переймалася. Вона почувалася повноправною господинею Дому, і Дім слухався її, підкорявся її найменшим забаганкам, й інколи здавалося, що цей Дім навіть любив Софійку. Втім, її любили всі.