— Чого вам?
— Ви… Ви знаєте, хто я?! А ви знаєте, хто ви?! Ви… — Іван раптом кинувся на двері, наче хотів прибрати небажану перешкоду.
— Хто ви такий? Ану йдіть звідси! — скрикнула жінка і виштовхала Івана на сходовий майданчик.
Іван заточився, не втримався на ногах, упав і відлетів до великої ребристої батареї опалення. Обидва капці загубилися в напівтемряві коридору. Жінка одразу ж зачинила двері, і в під’їзді настала тиша, ледь порушувана хриплим Івановим диханням. Він сів і притулився спиною до батареї. У голові крутилася нав’язлива думка: десь так само вилітають у невідомість викинуті чиїмись турботливими руками обвуглені вузлуваті поліняки, що заважають підтримувати рівний жар у вогнищі. За-ва-жа-ють!!!
Раптом він почув, як клацнув замок, і двері навпроти знову відчинилися. Та сама жінка із оранжевим волоссям зробила крок до нього.
— Можливо, я і знаю, хто ви… Заходьте, — тихо сказала вона і жестом запросила до себе.
Він швидко підвівся і слідом за жінкою увійшов до квартири. Босі ноги одразу приємно зігрілися, його огорнули давно забуті пахощі домашньої страви. Жінка показала йому шлях до кухні, але він зачепився поглядом за прочинені до кімнати двері й застиг на порозі. На підлозі кімнати великим колом, обійнявшись, сиділи, мабуть, із десяток дітей різного віку. Вони сиділи мовчки, з опущеними головами, і лише іноді хтось із них тривожно посмикувався і голосно зойкав.
Жінка торкнулася його руки і легенько підштовхнула до кухні. Іван невпевнено рушив до освітленого приміщення.
Кухня була маленькою і затишною: скрізь — квіти у горщиках, охайно складений посуд, м’який килимок під ногами. Від несподіванки домашнього затишку і призабутого тепла Іван аж вчепився пальцями у приємну на доторк скатертину, нібито це була якась рятувальна зачіпка, що могла витягнути його із безодні того занепаду, в якому він перебував останнім часом.
Жінка прискіпливо дивилася на босого, нечесаного, зблідлого і втомленого чоловіка. На вигляд, вона була тендітною, ніжною і легкою. А шалено-зелені очі та розкішне волосся, що падало великими локонами на плечі, пробуджували в пам’яті якісь тривожні, але світлі спогади. Іван подумав, що ця жінка нагадує весняний пагін, який наперекір зимі, що лютувала за вікном, пробився у цей світ із якихось потаємних мрій про тепло і щастя.
— Я впізнала вас… Ви той, хто написав «Фею з оранжевим волоссям»! Я бачила ваше фото у цій книжці… Я знайшла її на смітнику поруч із будинком — випадково кинулася в очі яскрава обкладинка, і я її підібрала. Правда, вас досить важко тепер упізнати… — сказала жінка і подивилася йому в очі.
— Ви знайшли примірник «Феї»? — він знітився, навіть зашарівся, але далі не зміг говорити від раптового хвилювання.
— Так… на смітнику. Я її принесла додому, відчистила від бруду, прочитала… Коли вона вийшла друком, я не встигла її купити, а потім, всього лишень за пару тижнів, вони оприлюднили цей Указ про заборону казок… Але я встигла прочитати вашу книгу до того, як вони остаточно знищать навіть саму згадку про казки… А Ви — справжній казкар, обдарований і талановитий. Ви відчуваєте дитячі душі. На жаль, тепер цей ваш дар вже непотрібний. На жаль… — вона замовкла.
— А я вважав, що моя книга залишилася ніким непоміченою. Вона ж якраз вийшла напередодні заборони… Гадав, що всі мої зусилля пішли намарне… А це ваше оранжеве волосся?
— Волосся? Так, воно оранжеве… Я його пофарбувала у цей колір одразу після того, як прочитала вашу книгу, настільки була враженою, — жінка ледь помітно посміхнулася, але цієї ж миті знову спохмурніла. — У вас вийшов доволі вдалий образ феї. Так, нібито ви писали його із якоїсь конкретної жінки.
— Можливо, так воно і було. Але я тепер не пам’ятаю… Нічого не пригадую… Надто давно це було. Із тих пір минуло багато часу і подій, все те зараз здається другорядним, навіть вигаданим… А хто ці діти у кімнаті, й що вони там роблять? — Іван подивився на зачинені двері кухні.
— Ці діти… вони… вони насправді не тут зараз. Це тільки їхні душі. Якраз у цей самий час кожен із них далеко звідси і кожному з них зараз несолодко. Розумієте, цієї самої миті в їхньому реальному житті відбуваються якісь погані речі — у декого сваряться батьки, декого б’ють однолітки, а дехто — важко хворий і самотній. Там, у своїй реальності, вони почуваються зле і невтішно. А тут я даю їм можливість хоча б трохи перепочити від проблем і горя, відчути затишок і любов, наскільки вистачає моїх скромних сил.
— А як вам це вдається?