Я розсміявся.
— Йдемо, я проведу тебе. Вони, як завжди, грають в шашки, — вона владно взяла мене за руку й потягла до веранди.
Науковці зустріли мене, як завжди, привітно. Професор химеристики і кандидат потойбічних наук саме закінчили чергову партію в шашки, і тепер зосереджено вдивлялися в небо, вкрите кольоровими хмарами.
— Вітаю вас, друже мій! — підхопився з низенького стільця професор химеристики. — Не повірите, але ми з паном кандидатом згадували вас три дні тому. Вже почали нервувати, чому в цьому році вас не видно. Радий, дуже радий! — він потис мені руку.
— Приєднуюся до слів пана професора, — пробуркотів кандидат потойбічних наук. — Дійсно, ми говорили про сутність вашої потенційної відсутності в Домі. Але ви випередили нас із нашими недолугими висновками, бо з’явилися. Вітаю, — кандидат теж простягнув мені руку.
Я обійняв обох науковців і присів поруч із ними на низенький стілець. Їхні погляди знову спрямувалися в небо. Я також поглянув у той бік.
— Що ви про це думаєте, шановний друже? — спитав професор.
— Не знаю. Я такого раніше не бачив, — чесно відповів я.
— З точки зору традиційної науки — це нонсенс, — сказав кандидат потойбічних наук.
— Але ж ми є представниками якраз нетрадиційної науки! Тому для нас не повинно бути особливих загадок у цьому феномені, — відповів професор.
— Так-так, не повинно. Але вони є, мушу констатувати, — озвався кандидат.
— Послухайте! — раптово перервала їхню суперечку Софійка.
Ми всі разом замовкли і почали дослухатися до дивних звуків, які долинали з неба, точніше, звідти, звідки наповзали чудернацькі хмари. Із виразу облич своїх співрозмовників я здогадався, що вони раніше не чули подібного. Я упіймав себе на тому, що мій слух виявився не готовим сприймати ці вкрай дивні звуки. Із неба — так-так, просто з неба — лунала ціла симфонія. У моїй голові з’явилося кілька питань одразу: що це були за інструменти? хто грав на них? за якими канонами композиторського мистецтва було створено цю мелодію? Симфонія не була схожа на звичну земну музику, а інструменти, на яких вона виконувалася, мали фантастичні голоси, які я навіть не міг порівняти із будь-якими відомими мені музичними інструментами.
Відбувалося щось неймовірне. Мелодія голоснішала, наближалася, заповнювала звуками всю навколишню порожнечу. І ця музика зачаровувала.
Першою порушила мовчанку Софійка:
— Це чарівно! Вони хочуть, аби ми почули ці звуки!
— І кого це ти, Софійко, маєш на увазі? Все-таки розкрий нам, нарешті, цю таємницю, яку, напевно, відаєш лише ти, — мовив здивований щойно почутим кандидат потойбічних наук.
— Так-так, це дуже цікаво! Ти дуже багато розповідала нам про своє очікування чогось незвичайного, що я вже сам почав вірити в існування всього химерного! Ти сказала «вони хочуть...», а ми б дуже хотіли дізнатися врешті-решт, хто такі ці загадкові «вони»! — закивав головою професор химеристики.
Софійка зачудовано дивилася в небо.
— Послухайте, яку дивовижну музику вони пропонують нам! Це прояв їхньої любові до нас! Вони хочуть, щоб ми відгукнулися до них, подали сигнал. Я повинна це зробити! — вона блискавично зірвалася з місця і побігла в Дім. І хоча все це сталося раптово, я також не зміг всидіти, і неочікувано для самого себе помчався за нею. Позаду чулися здивовані вигуки науковців.
Софійка пробігла усім Домом, потім алейкою, а наздогнав дівчину я вже біля самого моря, де вона раптово вклякла, здійняла руки до неба й закинула голову назустріч кольоровим хмарам. Чарівна музика з хмар лунала гучно й піднесено, і виникало дивне відчуття того, ніби високо в горах дихаєш розрідженим повітрям. Мені було дедалі важче встояти на ногах, бо пісок засмоктував мене у невідому глибінь. Думки сплуталися, свідомість затьмарилася, і я впав на пісок недалеко від Софійки. Дивитися на неї стало вкрай важко, очі не витримували цього незбагненного сяяння кольорових хмар. Я повністю втратив контроль над реальністю. Та й чи була, взагалі, коли-небудь ця реальність, до якої ми звикли?
Тіло відмовлялося підкорятися внутрішнім наказам. Я корчився в сирому піску, наче якийсь викинутий на берег морський хробак, безсилий подолати свою немічність і вбивчу земну гравітацію. Щось невидиме і незрозуміле притисло мене до земної поверхні, наче перст Божий, і я не міг навіть глянути на те диво, що відбувалося довкруж.
...Вони її забрали від мене, забрали від нас. Я бачив це наче уві сні, ніби крізь якусь завісу, у туманному напівмаренні. Хмари взяли її з собою до невідомих високостей. Вона просто розчинилася у тих шалених кольорах, у тій дивовижній музиці, в тому живому небі, яке кликало її.