Журналіст
— Хтось іде…
— Чую…
— Кроки нерівні, наче у хворого або наркомана…
— Новенький…
Туман лізе до рота живими жовтавими клаптями і залишається на губах присмаком вранішніх приморозків. Витираю його з чола, наче рясний піт. Заплющую очі, проводжу долонею по мокрому волоссю. Туман настирливо лізе у самісінькі легені. Я дихаю туманом, бо більше дихати нічим. Здається, я підіймаюся над землею і лечу в невідомому напрямку крізь жовто-мокрі хмари, що приємно лоскочуть ніздрі й шкіру, і не скінчаться, мабуть, вже ніколи. Лечу. А може, пливу, бо хто його знає, як воно насправді — пливти, летіти, йти?..
— Новенький…
— Точно…
Усе почалося тієї похмурої вітряної днини, коли на Горі вирішив повіситися Священик. Це помітив Хлопчик, коли із порожнім глеком біг до Молочника. Хлопчик зупинився і подивився уважніше на Священика, що ось-ось мав зістрибнути із гнилої колоди, яку підставив собі під ноги. Колода хиталася і скрипіла, а Священик чомусь намагався вхопитися руками за гілку дерева, на якому затягнув свою мотузку. Все це тривало доволі довго.
Хлопчик подивився ліворуч, праворуч, назад, але нікого не помітив. Та і хто б наважився бути тут, на Горі, після всього, що тут сталося? Йому, Хлопчику, інакше не дістатися до Молочника, як не через цю кляту Гору. І ось тепер він на власні очі спостерігає, як боровся з вітром і смертю Священик.
Хлопчик побіг у Діл. Кричав і плакав, біг і падав, та ніхто його не чув. Майже ніхто.
У тумані Хлопчик наштовхнувся на мене, і це єдине, що змогло вивести мене з дивного спокійно-відчуженого стану, наче я спостерігав за собою і туманом звідкись із боку. Хлопчик вдарився об моє стегно, відлетів на кілька кроків у туман, і затих у вологій траві, яка не мала кольору, тільки здавалася м’якою на доторк і пахла болотом.
Я підняв і поставив його на рівні ноги. Він дивився на мене, а з його очей повільно текли сльози. Я раптом згадав, що колись начебто умів розмовляти, і почав підшукувати потрібні звуки, аби видобути їх із горла, скласти у слова і якось заспокоїти Хлопчика.
— Не треба плакати, — нарешті вичавив я з себе і одразу злякався свого голосу, не схожого на той, який я колись чув від себе. — Навколо і так занадто багато вологи.
Хлопчик раптом істерично прокричав:
— Там, на Горі, Священик хоче вмерти. Мені страшно!
Одразу після цих слів я чомусь побіг у той бік, куди показував Хлопчик. Він побіг за мною, і щось голосно кричав навздогін. Нарешті після кількох неприємних падінь у мокру траву, я дістався Гори, яка проступала крізь туман темною плямою. Я побачив Священика, який вже відіпхнув гнилу колоду і смикався на довгій мотузці, розкидаючи ногами клапті жовтого туману.
Я підхопив його за ноги і трохи підняв угору. Священик почав бити мене руками по голові. Він хрипів і виривався так, що я не міг втримати його кволими руками. Та раптом до мене з туману підскочило кілька темних силуетів, що також вчепилися в ноги самогубці. Тепер я був не один. Але Священик пручався ще більше, то ж довелося негайно розрізати мотузку, на якій трималося його тіло. Ми впали на мокру траву одним незрозумілим хрипким клубком, що важко відсапувався, лаявся і кректав. Я мовчки лежав під вагою кількох тіл і дихав їдким запахом їхнього кількаденного поту.
Нарешті вони потроху почали здійматися на ноги. Я також встав. Тільки зараз я помітив Хлопчика, що спостерігав за цим дійством трохи осторонь, і подивився на Священика. Він занурив обличчя в траву і не дихав. Хтось із чоловіків перевернув його. І раптом він видихнув струмінь жовтавого туману. Це означало, що самогубцеві все-таки не вдалося піти з життя.
Ми йшли крізь туман мовчки. Я просто рушив за ними, бо не знав, куди далі мушу йти у цьому непроникному тумані. Я тримався позаду, а вони не були проти моєї присутності. Напівживого Священика несли на плечах. Таким чином ми пройшли довгу відстань, і згодом я побачив бруківку під ногами, а потім — темні дахи і стіни будинків. Ми ввійшли у якесь поселення.
На вулицях було дуже мало народу, а ті, хто траплявся нам на дорозі, одразу зупинялися і проводжали нас мовчазними суворими поглядами. Особливо вони дивилися на мене, а я не знав, як себе поводити, бо в голові все ще крутилася думка про недавню спробу самогубства Священиком.
Раптом наш гурт зупинився навпроти похмурого двоповерхового будинку, контури якого ледь проступали крізь важкий жовтий туман. Мого плеча торкнулася чиясь рука, і над самим вухом хтось прошепотів: