Нічне полювання затягувалося. Навкруги не було жодної живої душі на шляху до Мосту. Навіжений Схоластик Берг помітно нервував. Вже третю добу ми не могли нікого вполювати. Це було дуже погано, бо наші запаси їжі закінчувалися, а Чорна Поллі наказала без здобичі не повертатися. Та вночі годі було чекати на якусь жертву, бо навіть вдень ми не бачили нікого в околицях Мосту.
Великий Карл запропонував іти в Місто і полювати прямо там. Його підтримали Рудий Франкенштейн і Тут-Покидьок. Трикутний Во і Пегас Ротвейн були проти. Мені було все одно, куди йти. Тому Навіжений Схоластик Берг вирішив робити, як вважала більшість. І ми вирушили в Місто.
Я не любив ходити в Місто, бо не хотів бути впійманим шукачами. Якщо когось з підмостових мешканців ловили поза межами нашого житла, його доля була жорстокою. Якщо у пійманого підмостового мешканця знаходили якісь речі, і їх хтось впізнавав, то тоді його розпинали на головній площі Міста. А якщо речей не знаходили, то просто кидали до Тухлої Діри — страшної ями, куди випорожнювалися всі жителі Міста. Бідака мав просидіти там десять днів, харчуючись лише тим, що знайде на дні Діри, і лише потім його викидали з Міста. Останнім, кому вдалося вирватися з Тухлої Діри, був Пегас Ротвейн, якого впіймали шукачі минулої весни.
Перед міськими воротами ми на всяк випадок закопали в землю всі наші речі, які хтось міг впізнати, якщо нас зловлять. Нам вдалося пройти непоміченими повз сплячу варту Міста, і вже невдовзі ми шугали порожніми вулицями в пошуках самотніх перехожих. Але цієї ночі жителі Міста не поспішали потрапляти нам до рук. Напевно, вони знали, що ми неодмінно прийдемо по них до самого Міста.
Раптом ми помітили якийсь рух біля міської Ратуші. Дві тіні мерехтіли в місячному сяйві навпроти головного входу. Розділившись на дві групи, ми непомітно, наче лісові хижаки, оточили майбутніх жертв. Навіжений Схоластик Берг дав знак – і ми кинулися на них, як яструби на свою здобич. В короткій, але жорстокій і мовчазній боротьбі я не помітив, як нам під ноги впало чиєсь тіло і бруківкою розплилася велика чорна пляма крові. Коли все було скінчено, ми, відсапуючись,, присіли на сходи Ратуші. Поруч лежав, пручаючись, скручений мотузками великий чоловік з довгою гривою волосся, що закривало йому обличчя. Тіло другого плавало у кривавій калюжі неподалік.
— Це я його порізав, — хихикнув Рудий Франкенштейн і залився беззвучним сміхом. Його веселощі перервав потужний удар по зубах від Навіженого Схоластика Берга. Рудий Франкенштейн голосно гикнув, перекинувся зі сходів Ратуші і впав у чорну криваву калюжу поруч з тілом забитого.
— Якби ти не зробив цього, ми б мали двох. А тепер маємо лише одного, — Навіжений Схоластик Берг ще раз копнув ногою Рудого Франкенштейна і плюнув йому в очі.
Ми підняли зв’язаного чоловіка на ноги і поштовхали його темними вулицями до виходу з Міста. Лише через кілька хвилин хтось помітив, що з нами немає Пегаса Ротвейна.
— Нів кіту? — розвів руками Великий Карл. Ми знову повернулися до Ратуші. Пегас Ротвейн так і сидів біля забитого Рудим Франкенштейном.
— Що таке? — спитав у нього Навіжений Схоластик Берг, вже занісши кулак для удару. Пегас Ротвейн мовчки показав нам свої руки, залиті кров’ю, якими до того тримався за живіт. «Його поранено!» — прошепотів Трикутний Во.
— Я все-таки проштрикнув одного з вас, брудні шакали! А ви думали захопити Тимура зненацька? Не вийшло! — почули ми задоволений сміх нашого зв’язаного полоненого. Навіжений Схоластик Берг важким ударом змусив його замовкнути.
Пегас Ротвейн мовчки стікав кров’ю, його дихання слабшало з кожною миттю. Ми покинули його помирати біля тіла вбитого Рудим Франкенштейном, бо допомогти йому не мали можливості. Навіжений Схоластик Берг ще кілька разів вдарив нашого полоненого, але забити його до смерті не дозволив Великий Карл. Невдовзі ми були вже під Мостом.
Наш полонений дуже намагався сподобатися товариству під час Великого Вогняного Збіговиська. Спочатку, правда, він погрожував нам тим, що його шукатимуть друзі і рано чи пізно обов’язково вийдуть на наш слід. Потім він намагався підкупити нашого Головного Арколуса Два-Серця. Він пропонував йому дуже коштовну старовинну діадему, казав, що за неї можна купити трохи не пів-міста, але наш Головний і так забрав би у нього цю прикрасу. І всі інші речі теж. Тоді Тимур — так звали полоненого — почав демонструвати нам свої вміння. Він робив різні циркові фігури і сальто, стояв на руках і голові, жонглював камінцями, крутив ногами велику колоду, віджимався на одній руці. Ці його трюки дуже сподобалися товариству, особливо жінкам, котрі сміялися і плескали в долоні від захвату. Товста Гафія навіть просила Арколуса Два-Серця, аби той дозволив їй віддатися Тимурові перед усім товариством, але Головний не дозволив.