— Ми прийшли, нашу путь закінчено! — радісно промовила Софія своєю чудернацькою мовою, але тепер ми чудово її розуміли. — Ось ваш Дім, ви всі тепер повновладні господарі у ньому! Прошу вас, проходьте! — Софія вказала рукою на дивовижний Дім, що стояв на березі лагідного моря, спершись на велику скелю, яка заросла низенькими покрученими деревцями і товстим шаром темно-зеленого моху. Дім вріс у цю скелю і був з нею одним цілим.
Ми поспішили усередину Дому, аби насолодитися його затишком і спокоєм, якого нам не вистачало весь цей довгий час. А Софія стояла, розкинувши руки, на березі моря, і радісно посміхалася, дивлячись у таке близьке і зовсім тепер не вороже небо.
Діти закінчили свою розповідь і знову похилили голови, їхні очі раптово згасли. Вони підійшли до Софії та обійняли її з усіх боків, як це завжди траплялося раніше. Іван вже не записував, а просто вражено слухав відлуння голосів у морозяній тиші, наче забув, навіщо вони сюди прийшли. Із забуття його вивів голос Гелія:
— Не подобається мені ота чорна фігура, що наближається до нас по кризі. Щось підказує мені, що той чоловік поспішає саме до нас і мета його візиту зовсім не дружня. Нам слід чимдуж тікати звідси. Тим більше, мені щойно телефонував Рем і повідомив, що підпілля вже почало діяти. На нас уже давно чекають.
Вони якомога швидше продерлися крізь берегові зарості й піднялися на засніжену дорогу, яка вела до міста. Порівнявшись із ближніми двоповерховими будинками, що похнюплено й по-старечому поглядали на перехожих, друзі змушені були пришвидшити ходу. Дехто із місцевих жителів виходив на ґанки і проводжав їх зловісними поглядами, які не віщували нічого хорошого.
Раптово з ґанку будинку праворуч, на якому кривими буквами було виведено «Таверна», на землю скочила якась жінка. Рикнувши, немов розлючена левиця, вона підняла довгого старовинного меча, лезо якого хижо засвітилося в променях надвечірнього сонця.
— Ось ти де, оранжевоволосе стерво! Нарешті я тебе знайшла. Тепер начувайся, зараз ми поквитаємося за все! Через тебе загинув Блан та інші мої друзі. А тепер прийшла й твоя черга годувати хробаків!
— Це Рона! Стережіться її меча! — вигукнув Гелій.
Але жінка раптом голосно зойкнула і, похитнувшись, впала на землю. З її горла стирчало руків’я кинджала.
Вони обернулися. За кілька кроків позаду стояв двометровий чоловік із великою безволосою головою. Це був Жало. Він уважно обдивився друзів, поглянув на мертву Рону й повільно відкинув назад свій довгий лискучий плащ. Іван хотів щось сказати найманцю, але перше ж його слово потонуло в потужному вибуху, який сколихнув повітря і змусив їх попадати на землю. Краєм ока Іван побачив, як у темних клубах пилу й диму осідала одна з чорних квадратних будівель у центрі міста. Одночасно з цим Гелій схопив його за руку і прокричав у самісіньке вухо:
— Біжимо звідси, поки є можливість! Рем і підпільники чекають на нас у призначеному місці!
Вони підхопилися на ноги, допомогли встати Григору та Софії й чимдуж кинулися у прохід між найближчими будинками. Жало також підвівся, струсонув своєю великою лисою головою і зло примружив очі, холодним поглядом проводжаючи втікачів. Але він чомусь не поспішав за ними. Поглянувши на небо, яке дуже швидко темніло і згасало в зимовому вечорі й димовій завісі, він закутався у плащ і рушив у протилежному напрямку, помітно тягнучи ногу.
— Чому він не спробував нас убити одразу там? Чому не переслідує зараз? — не вгавав Григір Заливаха, поки вони бігли до крайньої квадратної будівлі.
— Не знаю. Можливо, у нього свої плани щодо нас і всього іншого! Якщо він не женеться за нами, спробуємо відірватися якомога далі, — гукнув у відповідь Гелій Гармидер.
— А що це так страхітливо вибухнуло?
— Схоже на те, що підпільники намагалися підірвати Зону Мороку. Ніхто точно не знає, в якій саме будівлі вона тут розташована, але, напевно, розвідники все-таки про це дізналися.
— Куди ми біжимо?
— Рем сказав, що нам треба дістатися цього крайнього будинку, а там на нас чекатимуть.