І справді, коли вони підбігли до високої чорної стіни без жодного вікна, з її тіні випірнув маленький чоловік у шкіряній куртці й щось гукнув до Гелія. Вони підняли масивну залізну ляду і у світлі ліхтарів почали спускатися вниз широкими сходами. Якраз у цю мить десь далеко пролунав другий потужний вибух. Чоловік у шкіряній куртці постійно щось викрикував, але його слів не було чути через ревіння сирен і шум, що долинали зверху і наповнювали підвал низьким гулом. Подолавши сходи, що вели глибоко вниз, вони кілька разів завернули праворуч та ліворуч тьмяно освітленим коридором і врешті опинилися у великій порожній залі. В її центрі щось жваво обговорювали між собою шестеро чоловіків. Біля кількох виходів із зали стояли озброєні люди. Побачивши Івана і його друзів, чоловіки замовкли, з цікавістю оглянули прибулих. Від їхнього гурту від’єднався чоловік у сірому пальті та капелюсі і, широко розставивши руки, наблизився до Івана. Це був Рем.
— Нарешті ми знову зустрілися, нарешті! Знаменитий Іван-Казкар і його побратими! Я вас вітаю в самому серці цієї зловісної імперії, у Зоні Мороку! До речі, таємно сюди дістатися можна було лише єдиним шляхом — через закинуті тунелі, але тепер, наскільки я розумію, завдяки вам його більше не існує! І це добре, адже вже скоро взагалі не існуватиме жодних таємниць, заборон і страху. Й цієї імперії скоро також не існуватиме! І багато в чому теж завдяки вам, мої мужні й героїчні друзі. Я невимовно радий нашій зустрічі! — Рем радісно обійняв по черзі друзів, потиснув їм руки, а потім, поглянувши на своїх соратників, голосно вигукнув: — Привітаємо наших славних героїв, які допомогли встановити справедливість і правду!
Чоловіки у центрі зали почали аплодувати і щось схвально вигукувати. Рем представив їм Івана і його товаришів, а потім відвів письменника убік.
— Але нашу благородну справу ще не доведено до кінця. Наш напад був несподіваним, але Уряд зараз робить усе можливе, аби захистити себе і не дозволити нам захопити владу. Залишилося ще трохи. Та я не сумніваюся, що вже цієї ночі ми святкуватимемо нашу загальну перемогу, — він обернувся до своїх помічників і гукнув: — Вітольде, проведи наших славних героїв у безпечне місце. Вони, напевно, дуже втомилися і бажають трішки перепочити. Я хочу, аби уславлені народні герої з’явилися перед громадськістю усміхненими, відпочилими й сповненими сил.
Вітольд відвів друзів в одну із кімнат поруч із залою, де рівними рядами були встановлені акуратно застелені ліжка й невеличкі столики. Григір Заливаха одразу ввімкнув великий екран на стіні, де транслювалися останні новини.
— Дивіться, по-моєму, це показують Світи! — вигукнув він, вказуючи на екран, де щось горіло, вибухало і диміло.
— Так, вони показують наші перші сьогоднішні вибухи, — кивнув головою помічник Рема.
— А що ви підірвали? До речі, перший вибух врятував нас від страшного вбивці, який весь час переслідував нас. Він майже наздогнав нас вже тут, у Світах.
— Жало? Він уже тут? — підняв брови Вітольд. — Треба попередити Рема… А підірвали ми один із нових корпусів Зони Мороку, який ще не встигли наповнити бранцями. Гаразд, ви поки що відпочивайте, а ми повинні завершити розпочате.
— Хотів би я хоч одним оком поглянути на цю знамениту Зону! Стільки чув про неї різних жахіть, — сказав Григір.
— Можливо, ще побачите, — посміхнувся Вітольд і вийшов із кімнати.
Софія взяла Івана за руку. Вони кілька хвилин дивилися одне одному в очі, а потім вона запитала:
— Що ви зараз відчуваєте? Мені здається, ви чимось знову засмучені.
— Не знаю… Все це якось… дивно. Вся ця неймовірна подорож, цей убивця, той дід і його загадкове пророцтво про дітей, ці вибухи. І я все ще не розумію, яким чином можу повернути свій рукопис. Здається, я трішки заплутався. Можливо, мені, дійсно, треба перепочити. Та й всім нам це зараз вкрай необхідно. Але, щось все одно тривожить мене. Якесь недобре передчуття. І воно не дає мені спокою.
— У будь-якому разі, ми разом переживемо все, що випало на нашу долю. Тепер ми вже, як ніколи раніше, близькі до нашої мети. Залишилося трохи. Я впевнена, що все буде добре!
— Гаразд. Побачимо, чим все це закінчиться. Але я прошу вас бути поруч зі мною. Ви потрібні мені, особливо зараз. Дуже!
— І ви мені дуже потрібні… Обіцяю, що буду поруч, поки все це не закінчиться. І далі теж, якщо ви захочете… А поки що лягайте відпочивати. Здається, нам іще знадобляться сили.
Іван вдячно стиснув її руки і приліг на ліжко…