— Хапайте і в’яжіть їх! Нарешті ми упіймали цих небезпечних злочинців! — почув Іван крізь сон. Він розплющив очі і побачив над собою кількох військових у зелених шоломах і зі зброєю в руках. Його друзів вже закували в наручники і виводили з кімнати.
У яскраво освітленій залі, де кілька годин тому вони зустрілися з Ремом і підпільниками, було повно військових. Івана підвели до товстого генерала у великих круглих окулярах, який довго роздивлявся письменника, а потім з усього розмаху вдарив його в обличчя. Іван заточився і впав на руки численних охоронців позад себе.
— Так ось він який — знаменитий Іван-Казкар! Слабкий, безпомічний і кволий! Що ж, тепер ми влаштуємо тобі справжню страшну казку, головним героєм якої ти щойно став! — генерал витер кров зі своєї шкіряної пальчатки і зробив знак охоронцям, аби вони знову підвели до нього Івана.
— Не чіпайте його! Заберіть від нього свої брудні руки! — почувся десь позаду здавлений голос Софії.
— Та невже? У нашого героя є кохана? Все і справді, як у казці. Це докорінно міняє справу. Якщо є кохана, ми доб’ємося від нашого героя потрібної інформації набагато швидше. Ведіть її сюди!
Охоронці підвели до них Софію, яка пручалася і намагалася вирватися з цупких обіймів. Генерал взяв її за підборіддя і наблизив обличчям до себе. Обнюхавши жінку, ніби великий голодний щур, він лизнув її в щоку і розсміявся.
— Не смій торкатися її, потворо! Інакше я тобі горло перегризу і твої охоронці ніяк мені не зашкодять, — люто вигукнув Іван, спльовуючи кров з розбитої губи.
— О-хо-хо! Га-га-га! — продовжував реготати генерал. — Наш герой, і справді, надумав померти геройською смертю, як і личить казковому персонажу! Що ж, ми подаруємо тобі таку можливість, але трохи згодом.
Генерал подивився на зелений вогник, що вимогливо засвітився на великому комутаторі, який стояв поруч на розкладеному столі. Знявши трубку, він довго слухав, а потім нервово крикнув своїм помічникам:
— Відведіть цих персонажів до Зони Мороку, ми потім обов’язково продовжимо нашу милу бесіду… Підпільники з’явилися у третьому секторі, нас негайно викликають туди.
Охоронці виштовхали Івана та його друзів із зали і повели напівтемними коридорами. Гелій намагався опиратися, але його швидко приборкали кількома ударами гумової палиці. Врешті їх вивели до іншої великої круглої зали, яка закрученими галереями спускалася глибоко під землю. Скрізь на поверхах були залізні двері камер. Усміхнений лейтенант, що керував конвоїрами, підштовхнув Івана до найближчих дверей і наказав охоронцям відчинити кілька з них.
Іван побачив, як у цих одиночних камерах без вікон, у суцільному мороці сиділи якісь зарослі довгим волоссям, обірвані й худі люди, що при спалахах найменшого світла кидалися в куток, затуляли обличчя руками і скажено верещали.
— Це ваше майбутнє, пане письменнику, дивіться уважніше! — посміхнувся лейтенант. — Ось тут у нас сидить колишній видатний письменник Назар Бочка, ваш колега. А тут вже п’ять років провів відомий колись казкар Леопольд Штох. Напевно, чули про таких? А в цій камері відпочиває новенький — Марвін Джонс. Він іще не відвик від світла, проте вже не реагує на людську мову. Дивіться, дивіться! Не відводьте очей. За кілька днів, звичайно, після суду, справедливого й гуманного, ви також гнитимете в одній із цих камер. Якщо, звісно, вас не засудять до більш жорстокого покарання… Є у нас відділення і для жінок. Хоча таким привабливим створінням, як ця рудоволоса сучка, знайдеться й інше застосування, ніж просто сидіти без діла у камері.
Лейтенант провів рукою по обличчю Софії й знову посміхнувся, коли вона рвучко відвернулася.
— Ось впораємося зараз із цими нахабами, підпільниками, і займемося вашим вихованням. Залишилося недовго чекати. А поки що відпочиньте у нашій кімнаті для гостей, — лейтенант наказав відчинити велику клітку посередині поверху. Друзів заштовхали всередину, біля дверей стало двоє озброєних охоронців. Їхні речі поклали до шафки чергового офіцера. Лейтенант ще раз обмацав масним поглядом Софію і швидко пішов назад. Разом із ним поверх залишили й усі інші військові.
— Як їм вдалося захопити нас зненацька? І де наші друзі, де Рем? — у розпачі вигукнув Гелій. — Невже повстання придушили?
— Ми всі поснули, бо дуже втомилися від подорожі. А повстанці, вочевидь, залишили нас і пішли далі, — сказав Григір.
— Рем не міг так просто покинути нас без охорони! Щось напевно сталося… Але як нам тепер вибратися звідси?
— Схоже, у нас немає шансів на це. Мені здається, що це наш останній притулок. Подорож закінчено, — схлипнув Григір і витер обличчя краєчком свого пончо.