— Не кажіть так! — вибухнула Софія. — Ми обов’язково щось придумаємо, або прийде допомога. Повстанці не можуть так просто здатися. Я впевнена, що невдовзі ми звільнимося!
— Звідки у вас така упевненість? Схоже, нас зачинили в самісінькому серці цієї страшної Зони Мороку. Підпіллю сюди не пробитися, у них просто немає таких сил. Хіба що вони підірвуть цю в’язницю разом із нами, — зітхнув Гелій.
— Ми повинні вірити у перемогу, повинні! Нам не можна здаватися. Ми ще не досягли мети нашого походу. Треба думати! Думайте всі! Відповідь обов’язково прийде, — Софія притисла до себе заплаканих дітей і благально подивилася на чоловіків.
Іван підвівся з підлоги і підійшов до дверей клітки. Сюди, до Зони Мороку, не долинало жодного звуку, навіть охоронці, здавалося, стоячи спали на своїх місцях. Тут панували лише безпросвітна чорнильна темрява, безнадійна глуха тиша і вічний спокій забуття. Притулившись гарячим чолом до холодних металевих прутів, Іван тихо проказав:
— Наприкінці всього має бути новий початок. Має бути початок.
Черговий офіцер скинув руки догори і скрикнув. За мить він упав на свій столик і повалив на підлогу маленьку настільну лампу — єдине джерело світла на всьому поверсі. Охоронці перед дверима клітки навіть не встигли схопитися за автомати і також попадали долілиць, наче підкошені невидимими серпами. У темряві щось тихо прошелестіло поруч із кліткою і завмерло із того боку прямо перед Іваном. Наступної миті Іван міцно примружився від раптового світла, що боляче вдарило йому в очі. Коли він нарешті наважився їх розплющити, то побачив навпроти себе у світлі кишенькового ліхтарика похмуре обличчя тієї людини, яку вони врятували у пустелі і яка переслідувала їх біля замерзлої ріки. Жало уважно вдивлявся йому в очі, а потім мовчки простягнув ключі від клітки. Поки вони відмикали двері, він повитягував свої тонкі леза з тіл мертвих охоронців і мовчки рушив далі по коридору.
— Гей, чоловіче! Чому ти це зробив? — гукнув йому в спину Гелій Гармидер і швидко дістав свого саквояжа з шафки біля офіцерського столика. — Я знаю, що ти мав завдання убити всіх нас, але ти, навпаки, вже двічі врятував нас.
— Якщо ти маєш на увазі ту жінку з мечем біля таверни, то це не рахується, це вийшло випадково. Я не міг дозволити комусь іншому вбивати моїх жертв, — не обертаючись, кинув на ходу Жало.
— Але чому ти звільнив нас і не намагаєшся вбити зараз?
— Ви врятували мене тоді в пустелі, тепер я допоміг вам. Ми квити. Але наша наступна зустріч може стати для вас останньою. Раджу більше не траплятися мені на шляху.
— Напевно, ти знаєш, як нам вибратися звідси? Куди ти прямуєш? Підкажи нам, як вийти з цієї клятої Зони Мороку! — не вгавав Гелій.
— Нам не по дорозі.
— Але ж ти якось потрапив сюди, значить, знаєш, як звідси вибратися! Будь ласка, зроби нам ще одну послугу!
— На сьогодні ліміт добрих справ вичерпано.
— Але… — Гелій не встиг договорити, бо Жало схопив його і затулив йому рота велетенською долонею. Крізь великі вентиляційні отвори під стелею вони побачили, як у паралельному коридорі блимало світло численних ліхтарів.
Жало зробив знак, аби друзі заховалися в одній із ніш у бічній стіні. За хвилину на протилежному боці галереї з’явилися якісь люди з ліхтарями і зброєю. Хто це був, з їхнього сховку важко було визначити. Але невдовзі вони почули знайомий голос:
— Десь тут у клітці мають бути Іван із товаришами, обшукайте все довкола! Відчиняйте всі камери, випускайте ув’язнених. Зоні Мороку настав кінець!
Вони упізнали Вітольда — помічника Рема. Його люди мали картки, за допомогою яких відкривалися двері всіх камер, і незабаром вони почали виводити засуджених. Деякі з них опиралися, виривалися, викрикували незрозумілі слова й втікали назад до камер, інші поводилися мляво і дозволяли робити із собою все, що завгодно. І лише одиниці сприймали звільнення радісно, ще не встигнувши, вочевидь, звикнутися з думкою про вічну темряву.
Поки Іван із друзями спостерігали, як підпільники звільняють ув’язнених казкарів, Жало безслідно і тихо зник, ніби пройшов крізь стіну. Гелій повідомив Вітольда про їхню присутність і підпільники порадили їм триматися поруч із ними. Незабаром двері всіх камер були відчинені, проте переважна більшість полонених відмовилася їх залишити, а деякі й зовсім не зреагували на таку можливість. Врешті з усіх поверхів набралося заледве більше двадцяти ув’язнених, які приєдналися до підпільників. Вітольд наказав своїм помічникам відходити на з’єднання з головним загоном повстанців, а сам сказав, що проведе Івана з друзями особисто до Рема.