— Я вважаю, що ми повинні змінити порядкові номери для отримання обіду.
Тихим, спокійним голосом, дивлячись учителю в очі, Юна пояснила, що оскільки обіди видають за порядковими номерами, ті, хто в кінці списку, отримують свою порцію пізніше, через що й останніми закінчують їсти. А це, як-не-як, нечесно стосовно тих, хто у хвості списку, і тому справедливим буде міняти порядкові номери час від часу. Учитель усміхався, ніби нічого й не сталося, але було помітно, як кутики його губ нервово посмикувалися. Атмосфера у класі стала напруженою, немов натягнута струна, що, здавалось, ось-ось трісне. Хоча весь цей час говорила лише Юна, Джійон відчувала, як від хвилювання тремтять її власні ноги. Урешті, вчитель, дивлячись на Юну, з тією ж незмінною посмішкою мовив:
— Ну гаразд. Починаючи з наступного тижня, першим обід отримуватиме номер 49 і далі. А порядок відтепер мінятимемо щомісяця.
Дівчата, які завжди були у кінці списку, переможно закричали. Проте радість їх була поспішна — хоч порядок отримання порцій і помінявся, атмосфера обідів залишилася тією ж. Черговий учитель, як і завжди, злився, коли хтось повільно їв, зганяючи злість на таких учнях настільки сильно, що ті могли ледве проковтнути ложку рису від страху. Для Джійон, яка була акурат посередині списку їхнього класу, взагалі нічого не змінилося — обід свій вона отримувала приблизно в один і той самий час. Боячись потрапити у групу тих учнів, яким діставалося від учителя найбільше, Джійон доклала усіх зусиль, щоб з’їдати свою порцію якомога швидше.
Однак Джійон відчула, що вони здобули, хай невелику, але перемогу. Їм вдалося висловити свою думку сильнішому і при тому добитися якихось змін. Для Юни, Джійон та інших дівчаток, які були у списку останніми, це стало надзвичайно цінним досвідом. Хоч вони про це ще не здогадувалися, але саме тоді у них почало зароджуватися щось, що віддалено нагадувало критичне мислення та впевненість у собі, у своїх силах. Але у їхніх головах усе ще не виникало питання: «А чому це у хлопців у всьому є перевага?» Хлопцям віддавали перші номери в черзі, їм першим дозволяли виступати з доповідями на уроках, їхні домашні завдання перевірялися у першу чергу, а дівчатам залишалося лише чекати — коли з нудьгою, а коли з полегшенням. Та ніколи такий стан речей не здавався дівчатам дивним чи нечесним, вони просто мовчки очікували своєї черги. Точно так само ніколи нікому не приходило в голову спитати: чому реєстраційні номери громадян у чоловіків починаються з цифри 1, а у жінок — із цифри 2.
Починаючи з 4-го класу, учням дозволялось самостійно вибрати старосту, шляхом голосування. Обирали старосту двічі на рік, кожного семестру, і за три роки, на пам’яті Джійон, усі шість разів у її класі старостою обирали хлопця. При цьому вчителі завжди окремо вибирали 5-6 дівчаток, яким доручали різноманітні завдання, давали на перевірку домашню роботу однокласників, примовляючи, що дівчата все ж кмітливіші, а тому краще справляються з такими завданнями. Тобто, хоча всі — й учні, й учителі — вважали, що дівчата старанніше вчаться і однозначно чемніші за хлопців, їхні кандидатури ні разу не розглядали на роль старости класу. Така тенденція простежувалася не лише у класі Джійон — здавалося, у школі існувало неписане правило: старостою має бути хлопець, і крапка.
Якось, коли Джійон уже перейшла у середню школу, її мати зі здивуванням прочитала у газеті:
— Ти ба, пишуть, що тепер у школах кількість дівчат-старост значно збільшилась. Їх тепер більше ніж сорок відсотків[12]. Хтозна, можливо колись ви, мої дівчатка, застанете і жінку-президента!
І справді, хоча у школі Джійон старост-дівчат було менше ніж половина, це було все одно більше, ніж колись. При цьому зберігався чіткий поділ — відповідальними за чистоту у класах завжди були дівчата, а хлопцям діставалися посади, пов’язані з проведенням спортивних занять чи змагань. І не важливо, чий голос був вирішальним у виборі відповідальних — чи то вчителів, чи то учнів — розподіл ролей залишався незмінним.
Коли Кім Джійон була у п’ятому класі, вони з сім’єю переїхали у квартиру, що містилася на третьому поверсі нещодавно зведеного будинку. У новій оселі було три спальні, об’єднана з кухнею вітальня й одна ванна кімната. Нова квартира за розмірами була удвічі більшою за попередню, а за зручністю — удесятеро. Щоб її купити, мама Джійон складала копійку до копійки, відкладаючи гроші як із зарплати чоловіка, так і зі своїх непостійних заробітків. Вона прискіпливо порівнювала депозити та накопичувальні програми у різних банках, обираючи найвигідніші з них, а частину коштів інвестувала у житлові фонди.
12
«Чому дівчина не може стати старостою школи?», газета «Hangyore sinmun», 4 травня 1995 року.