Для хлопців висували лише одну сувору вимогу — їхні штани не повинні були бути занадто широкими чи занадто вузькими. На все інше вчителі закривали очі. Під шкільні сорочки хлопці могли одягати і майки, і футболки, мало того — вони могли бути і сірими, і навіть чорними. У дуже спекотні дні хлопці могли собі дозволити розстібнути верхні ґудзики чи ходити в одній футболці під час перерв. Також хлопці могли взувати кросівки, бутси та бігові кросівки.
Якось одна з учениць школи, яку не пустили на заняття через те, що вона прийшла у школу в кросівках, почала обурюватися, чому це хлопцям можна приходити у спортивному взутті, а дівчатам — ні, на що вчитель, який у той день відповідав за порядок у школі, сказав, що хлопці кожну вільну хвилину займаються спортом, а отже, у їхньому випадку те, що вони постійно взуті в кросівки, річ цілком виправдана:
— Хлопці не можуть і десяти хвилин спокійно посидіти. Вони грають у футбол, баскетбол, бейсбол чи у «слона». Тому очікувати від хлопців, що вони будуть акуратно застібати сорочку чи щодня ходити до школи у туфлях не варто.
— І що? Ви думаєте, що дівчата не грають у спортивні ігри тому, що їм це не подобається? Та ми просто не можемо у них грати у спідницях, колготках та туфлях, це ж незручно! У початковій школі ми теж на перервах постійно грали у «слона», класики чи «резинку».
За таке порушення правил ця учениця була покарана — її примусили пройти навприсядки навколо шкільного стадіону. Хоча учитель чітко наказав дівчині притримувати спідницю так, щоб не було видно спідньої білизни, вона спеціально проігнорувала цю частину наказу, через що учитель був змушений здатися і сказав їй зупинитись після першого ж кола. Поки ця учениця чекала в учительській на наступне покарання за непослух, її однокласниця, яку теж викликали в учительську через порушення правил щодо шкільної форми, спитала бунтарку, чому та виставила усім напоказ свою білизну.
— Я хотіла, щоб учитель на власні очі переконався, наскільки наша форма незручна, — відповіла вона.
Після цього інциденту правила залишилися незмінними, але старости та вчителі, не змовляючись, стали закривати очі на дрібні порушення учениць, і ті могли собі дозволити одягнути футболку чи навіть прийти до школи у спортивному взутті.
Ще однією вічною проблемою учениць був сумнозвісний місцевий ексгібіціоніст. Протягом багатьох років він постійно з’являвся в той самий час у тих самих місцях. Зранку його зазвичай можна було зустріти на дорозі, що вела до школи, де він своєю несподіваною появою у непристойному вигляді розлякував дівчат. У похмурі дні він полюбляв тинятися на площадці просто попід вікнами класу, який був закріплений за 8-ю групою 8-ого класу, який, за збігом обставин, складався з одних дівчат. І так уже сталося, що коли Джійон перейшла у восьмий клас, вона потрапила саме у цю групу. Дівчата, які потрапили у восьму групу, хоч і розпереживалися, знаючи, що їм доведеться споглядати з вікон класу, але водночас підхіхікували між собою.
Це сталося згодом після початку весняного семестру. У той день на світанку накрапав дощ, і місто огорнув туман. На перерві після третього уроку одна з учениць, яка сиділа на останній парті і мала репутацію хуліганки, виглянула у вікно і раптом щось збуджено вигукнула. Ще декілька дівчат, які полюбляли пустувати, підбігли до вікна і почали вигукувати: «Ще! Давай ще раз! Ууууу!» Вони плескали в долоні і сміялися до сліз. Джійон, парта якої стояла далеко від вікон, сиділа і лише чимдуж витягнула шию, намагаючись розгледіти, що ж там таке відбувається. Їй було цікаво, але вона соромилася підійти до вікна, здогадуючись, хто саме став причиною неспокою. Пізніше однокласниця, яка сиділа біля вікна, розказала, що цього разу ексгібіціоніст, підбадьорений вигуками школярок, влаштував під вікнами незабутнє шоу.