— На який автобус чекаєш? — раптом спитав цей хлопець.
— Перепрошую? — розгубилася Джійон.
— Я так подумав, може, ти хочеш, щоб я тебе провів?
— Мене? — ще більше здивувалася Джійон.
— Так.
— Ні-ні, не потрібно. Не потрібно мене проводити.
Вона хотіла спитати, хто він взагалі такий, та звідки він її знає, але чомусь побоялася продовжити розмову. Джійон мовчки стояла, уникаючи погляду хлопця, і вдивлялася у вогні машин, що проїжджали. Нарешті під’їхав її автобус. Джійон спочатку зробила вигляд, що це не той автобус, який їй потрібний, і заскочила всередину в останній момент, але її дивному співрозмовнику якимось чином вдалося застрибнути вслід за нею. Час від часу поглядаючи на відображення його спини у вікні автобуса, вона подумала, що і він, либонь, зараз розглядає її відображення у вікні, і тут їй стало по-справжньому страшно.
— Дівчинко, з тобою все в порядку? Тобі погано? Ану, присядь, — якась жіночка, яка, вочевидь, поверталася втомленою з роботи додому, уступила місце Джійон, яка від страху миттю зблідла та вкрилася холодним потом.
Сідаючи на крісло, Кім Джійон схопила цю жінку за кінчики пальців і подивилася на неї поглядом, сповненим відчаю та благання, але пасажирка, звісно, не зрозуміла, що відбувається:
— Тобі геть погано? Відвезти тебе у лікарню? — спитала вона.
Джійон похитала головою, відпустила руку жінки і, впевнившись, що хлопець цього не побачить, стиснула руку в кулак, виставивши вказівний палець і мізинець, показуючи жестом «телефон». Жінка, дивлячись то в обличчя Джійон, то на жест, який та показувала, на секунду ніби задумалась, витягнула із сумки великий мобільний телефон і непомітно передала його Джійон. Та, схопивши телефон і схиливши над ним голову так, щоб нічого не було видно, відправила татові смс-ку: «ЦЕ ДЖІЙОН ЗУСТРІНЬ НА ЗУПИНЦІ ТЕРМІНОВО БУДЬ ЛАСКА».
Автобус уже під’їжджав до її зупинки, і коли Джійон у розпачі глянула у вікно, вона зрозуміла, що тата там немає. Хлопець стояв на крок позаду від неї, автобус зупинився, і двері відчинилися. Кім Джійон боялася вийти, але й їхати пізно ввечері далі, у незнайомий район, було поганою ідеєю. Повторюючи подумки, ніби молитву: «Будь ласка, не переслідуй мене, будь ласочка, не йди за мною», — Джійон вийшла з автобуса на безлюдну зупинку. Незважаючи на молитви, хлопець вийшов одразу за нею. Вийшли тільки Джійон і він. На вулиці не було ні одного перехожого, зламаний вуличний ліхтар не світив, тому на зупинці було геть темно. Від страху Джійон завмерла на місці, а її переслідувач підійшов до неї:
— Ти постійно сідаєш просто переді мною, усміхаєшся, передаючи папери, вічно заграєш зі своїм «Па-па!» солоденьким голосом, а тепер що, морозишся?
О боже, та Джійон не мала ні найменшого поняття, хто там сидить за нею на курсах, з яким лицем вона передає роздатковий матеріал і як прощається чи що каже, коли намагається розминутися з випадково перестрілими у вузькому коридорі учнями. Раптом автобус, який уже від’їжджав від зупинки, знову зупинився і з нього вибігла та сама жінка, яка давала Джійон телефон:
— Дівчинко! Стривай! Ти забула це у автобусі! — вигукувала вона, розмахуючи шарфом, який, як міг сказати будь-хто, глянувши на цей старомодний шарф, явно не належав старшокласниці Кім Джійон.
Хлопець, прошипівши: «Сучки!», — швидким кроком пішов геть. Коли жінка нарешті добігла до зупинки, Кім Джійон, сівши просто на тротуар, гірко заплакала. Якраз у цей момент на зупинку примчався тато Джійон, і та спробувала пояснити двом дорослим, що ж усе-таки сталося. Вона, затинаючись, розказала, що хлопець цей, можливо, і справді вчиться з нею на курсах, але Джійон його не пам’ятає, при тому він якимось чином вбив собі в голову, що вона весь цей час із ним фліртувала. Жінка, Джійон та її батько утрьох сиділи на лавочці, очікуючи наступного автобуса. Батько вибачався, що прибіг з пустими руками, адже дуже поспішав, і тепер не може навіть оплатити рятівниці таксі, та обіцяв обов’язково віддячити.
— Ой, ви що, не варто, у таксі в такий час жінці їхати ще страшніше, ніж у автобусі. Ваша донька дуже злякалася, ви краще її заспокойте, — заперечила жінка, відмахуючись руками.
Але замість того, щоб втішити доньку, тато Джійон у той день добряче на неї викричався. Чому вона ходить на курси так далеко від дому? Чому вона розмовляє з незнайомцями? Чому вона вдягнула таку коротку спідницю? Ці та інші питання — усе це вона чула вже не раз. Кім Джійон виховували, постійно нагадуючи, що вона має бути обережною, що повинна одягатися скромно і відповідно поводитися, що вона повинна уникати темних місць, не виходити на вулицю, коли стемніє, а також уникати небезпечних людей. Якщо щось із цього вона не зробила і не помітила вчасно небезпеку — що ж, сама винна.