— Ти що, та ж вона не просто приходитиме на пів години пізніше — Джійон мусить відпрацьовувати ці 30 хвилин. По суті, вона все одно працюватиме стільки ж, скільки й ми.
— Я тебе прошу, ніби в цьому офісі є хоча б одна людина, яка йде з роботи вчасно. Їй просто подарували 30 хвилин фори!
Розізлившись, Кім Джійон сказала, що вона не збирається приходити на роботу пізніше — вона буде приходити у той же час, що і всі, і працюватиме на рівні зі всіма, ні на хвилину менше. Через цю обіцянку, яку вона кинула, не подумавши, Кім Джійон мала виходити з дому на годину раніше, щоб уникати пекельної години пік у метро, адже стрес і задуха могли нашкодити дитині. Вона засмутилася не лише тому, що сама собі створила додаткові незручності, але й тому, що такий вчинок міг стати черговим прецедентом, після якого у компанії почнуть очікувати такої ж самовідданості від усіх працівниць у період вагітності. Джійон не знала, що гірше: використовувати переваги і бонуси, які пропонуються компанією, і заслужити репутацію халявщиці, чи уникнути таких звинувачень, але своїм прикладом мимоволі зробити офісне життя своїх колег-жінок — теперішніх і майбутніх — ще складнішим.
Коли їй випадало їздити на метро вдень — у робочих справах чи до лікаря на огляд, люди часто поступалися їй місцем. Але не в час пік. Підтримуючи рукою поперек, щоб якось зменшити біль, Кім Джійон намагалася переконати себе, що це не тому, що люди бездушні і їм байдуже, а тому, що вони самі занадто втомлені, щоб звертати увагу на тих, хто навколо них. Та їй було дуже образливо і неприємно, що сидячим пасажирам, які не поступалися місцем, часто було ніяково від того, що вона стояла поряд з ними, а деякі навіть зиркали на неї зі злістю.
Одного вечора Кім Джійон поверталася з роботи пізніше, ніж зазвичай. У вагоні метро було так багато людей, що не було не те, щоб вільного місця, але й можливості вхопитися за поручень. Ледве відшукавши вільний відрізок поручня, Джійон стала неподалік дверей вагона. Жіночка років п’ятдесяти, яка сиділа поруч, глянула на її живіт і спитала, на якому вона місяці. Кім Джійон не хотілось привертати до себе зайвої уваги, тому вона сором’язливо усміхнулась і щось пробурмотіла у відповідь. Жінка не залишала її у спокої і спитала, чи Джійон повертається з роботи, на що та лише стверджувально кивнула.
— Бідака, у тебе ж, напевно, спина болить! І коліна, і ноги... Я минулого тижня вивихнула щиколотку, коли ходила в гори, то вона тепер так болить, що я геть не можу стояти. Якби не щиколотка, я б тобі поступилася місцем. Ну що ж це таке, хоч би хтось тобі поступився... Ану підожди секунду.
Тітонька озирнулася по сторонах, мов яструб, вишукуючи жертву, яку можна було би зігнати з місця. Люди поряд ніяково засовалися на своїх місцях, та найбільш ніяково себе почувала Джійон. Вона повторювала, що все в порядку, що вона постоїть, але жінку уже було не спинити. Коли Джійон уже збиралася просто відійти подалі, дівчина в куртці з емблемою університету, яка сиділа просто поряд із жіночкою, враз підвелася, не приховуючи свого роздратування. Коли дівчина проходила мимо Джійон, вона штовхнула її в плече і сказала так, аби було чути:
— Не розумію, для чого ті, хто змушений їздити на метро на роботу горбатитись, маючи такого животяру, заводять дітей?
Очі Джійон враз наповнили сльози. «Ось хто я — та, яка змушена горбатитись на роботі з животярою. І ще й тягатися туди на метро», — гірко подумала вона. Кім Джійон почала аж задихатися від сліз, які душили її. Їй довелося вийти на найближчій зупинці. Там вона сіла на лавочку і довго-довго плакала. Заспокоївшись, Джійон вийшла з метро, хоча вона була занадто далеко від дому, щоб дійти туди пішки, і район був їй незнайомий. Вона помітила декілька машин таксі, які очікували на пасажирів, і підійшла до найближчої. Звісно, Джійон могла просто виплакатись і сісти на наступний потяг метро, але в той момент їй не хотілося повертатися в метро — вона хотіла поїхати на таксі.
Лікарка-гінеколог із животом трохи більшим, ніж у Джійон, тепло всміхнулася і сказала тій «готувати рожеві пелюшки». У Джійон з Дехьоном не було особливих очікувань щодо статі дитини, але вони знали, що всі родичі чекають на хлопчика, від чого подружжя охопило відчуття легкої паніки, яке виникає, коли знаєш, що тебе очікує неприємна розмова чи якась стресова ситуація. Коли вони поділились новиною з батьками, мама Джійон сказала: «Ну нічого, наступним у вас обов’язково буде хлопчик», а мама Дехьона лиш мовила: «Буває». Така реакція, м’яко кажучи, не сподобалася Джійон.