Руки та плечі мами, які досі рухались, у той момент завмерли. Вона почала збирати уже запаковані смужки утеплювача у коробку, а батько, присівши поряд з нею на коліна, почав змітати залишки смужок та паперу у великий поліетиленовий пакет:
— Пробач, що через мене тобі доводиться так тяжко працювати, — мовив він, тяжко зітхнувши.
Джійон здалося, що у цей момент за спиною батька ніби пробігла величезна тінь. Мама підняла коробки, розміром більші за неї, перенесла їх у вітальню, а тоді повернулася і почала замітати підлогу.
— Тобі нема за що вибачатися, це не твоя провина. Просто зараз ми повинні працювати вдвох. Так що не вибачайся і не говори так, ніби ти єдиний, хто годує сім’ю. Ти не єдиний годувальник, та й ніхто не просить тебе ним бути, — холодно сказала вона.
Після цього випадку мати перестала підробляти упаковуванням утеплювачів. Водій вантажівки, який зазвичай привозив і забирав готову роботу, хоч і шкодував, що вона кинула роботу, адже в неї все так гарно і швидко виходило, сказав на прощання:
— Шкода, звичайно, прощатися з вами. Але ваші золоті руки достойні кращої роботи. Спробуйте навчитися мистецтву або якомусь рукоділлю, мені здається, що у вас дуже гарно виходитиме.
Мама Джійон, махнувши на нього рукою, засміялась:
— Та що я там можу ще вивчати, у моєму віці? — сказала вона, хоча на той час їй було всього лишень тридцять п’ять.
Проте слова водія таки справили на неї враження. Вона почала ходити на курси, залишаючи на маленьку Инйон ще меншу Джійон, а молодшого сина — на стареньку бабусю. Це були не курси малювання чи рукоділля, а курси перукарів. Вона не мала на меті отримати диплом перукаря, запевняючи, що для того, щоб стригти інших людей, він їй не потрібен, і взялася до роботи одразу як навчилася робити простенькі стрижки та завивку. Мама Джійон почала стригти дітей та бабусь, які жили по сусідству, приходячи до них додому.
Чутки про це швидко розлетілися по району. У неї справді, як виявилося, неабиякий хист до перукарського мистецтва і талант у спілкуванні з клієнтами. Бабусям після завивки вона власною помадою та олівцями робила легенький макіяж у подарунок, а коли стригла чиюсь дитину, то заодно безкоштовно підрівнювала гривки їхнім братам, сестрам чи навіть матерям. Мама Джійон спеціально для роботи брала засоби, які були трохи дорожчі за ті, які застосовували у місцевих салонах краси, і обов’язково читала вголос усі переваги цих засобів, що вказувалися на упаковці:
— Ось, бачите? «Інноваційний продукт, який не подразнює шкіру. Містить екстракт женьшеню». Уявляєте? Я ніколи в житті цей дорогезний женьшень не пробувала, а вам, пані, ми його намастимо на волосся!
Мати Джійон брала оплату готівкою, не сплачуючи ні копійки податків. Якось вона з іншою місцевою перукаркою поскубли одна одній коси, бо та втратила багато клієнтів через маму Джійон. Але всі сусіди були на боці матері, адже вона мала добру репутацію, та й мешкала зі сім’єю у цьому районі вже давно. Врешті вони з цією перукаркою поділили клієнтів і спокійно співіснували, працюючи кожна на своїй території.
У матері Джійон, О Місук, було двоє старших братів, старша сестра та молодший брат. Усі вони, подорослішавши, покинули рідне місто. До того усі покоління її сім’ї безбідно жили, займаючись фермерством. Та світ змінювався. Корея із традиційно сільськогосподарської країни перетворилася у високотехнологічну, і заробляти на життя одним лиш фермерством стало неможливо. Тому батько Місук, як і всі його односельчани, зробили все, щоб відправити своїх дітей у місто. Але у нього не було можливості оплачувати навчання та проживання усіх його дітей. Як-не-як, життя у місті було дорогим, а оплата за навчання — ще дорожчою.
О Місук закінчила початкову школу, після чого вона почала допомагати у домашньому господарстві та на полі. У п’ятнадцять років вона переїхала в Сеул. Її сестра, старша за неї на два роки, уже жила і працювала там на текстильній фабриці в Чхонгечхоні, куди влаштувалась і Місук. Разом із старшою сестрою та ще двома дівчатами, які працювали з ними, вона поселилася у крихітній кімнатці, що мала не більше ніж сім квадратних метрів. Майже всі працівниці фабрики були її однолітками. Вони були майже одного віку, подібні були й освіта та історії, що привели дівчат на фабрику. Юні дівчата працювали з ранку до ночі, не маючи змоги нормально виспатись, відпочити чи навіть поїсти, і вони думали, що так і має бути, що у всіх такі умови праці. Жар від ткацьких верстатів нагрівав приміщення фабрики настільки, що здавалось, можна зійти з розуму від цієї спеки. Дівчата підтягували свої й без того короткі спідниці якомога вище, але піт все одно стікав по руках і ногах. У приміщеннях постійно висів серпанок із пилюки, якою працівниці дихали і яка у багатьох спричинила захворювання легень. Щоб не спати, вони пригорщами їли кофеїнові таблетки і працювали днями та ночами, від чого їхні обличчя втрачали здоровий колір. Той мізер, який дівчата отримували за свою роботу, вони відправляли братам, аби ті могли оплатити своє навчання. Тоді вважалося, що саме сини повинні досягнути успіху в житті, адже від їхнього особистого успіху залежатиме благополуччя усієї родини. Доньки, своєю чергою, повинні були усіма силами підтримувати братів на шляху до цього успіху[9].