— І? Що далі?
— Як я казав, літо минуло, і там зробилося збіса холодно, — довірчо мовив Гарі-бабу. — Я щоночі боявся, що люди Банара переріжуть мені горлянку заради тої скриньки з монетами. Мої охоронці з місцевих сипаїв сміялися з мене! Юпітером присягаюся! Я тоді так перелякався. Але то так-ке. Розказую далі… Я багато разів повідомляв, що ті двоє князів продалися Півночі, а Магбуб Алі, який перебував іще далі на Півночі, щедро це підтверджував. Нічого не змінилося. Тільки я собі ноги відморозив так, що аж один палець відпав. Я повідомив, що дороги, за які я плачу гроші копачам, будуються для чужинців і ворогів.
— Яких?
— Для росіян. Кулі відкрито сміялися з цього. Нарешті мене відкликали і я зміг усно розповісти все, що знав. Магбуб теж приїхав на Південь. Слухайте, чим усе закінчилося! Цього року після танення снігів на Перевалах з’явилися двоє чужинців, буцімто мисливці на диких кіз. Вони мають зброю, але й мають також вимірювальні ланцюги, нівеліри і компаси.
— Ого! Справа яснішає.
— Гілас і Банар їх люб’язно приймають. А ті дають великі обіцянки від імені царя і дарують подарунки. Вони ходять вгору-вниз долинами і приказують: «Отут місце для бруствера, отут побудуйте форт. Звідси ви можете тримати дорогу проти цілої армії». І це ж ті дороги, за які я платив рупіями щомісяця. Уряд знає, але нічого не робить. Троє інших князів, яким не платилося за охорону Перевалів, сповістили через гінця про віроломство Банара і Гіласа. А тепер дивіться, коли все лихо вже скоєне, коли ці троє чужинців із нівелірами й компасами переконали п’ятьох князів, що завтра-післязавтра величезна армія заполонить Перевали — горяни, вони всі бовдури — прийшов наказ мені, Гарі-бабу: «їхати на Північ і подивитися, що там роблять чужинці». Я кажу Крейтон-сагибу: «Це ж не судовий процес, що нам треба збирати докази, — Гарі смикнувся і знову перейшов на англійську. — Юпітером присягаюся, сказав я, якого бі-іса ви не віддасте напівофіційний наказ кільком бравим хлопцям, щоб їх отруїли, до прикладу? Це, дозвольте зауважити, ганебне недбальство з вашого боку». А полковник Крейтон посміявся з мене! Це все ваша клята англійська гордість. Ви думаєте, що ніхто не посміє влаштувати змову! Нісенітниця.
Кім повільно смоктав хукку, метким розумом намагаючись обміркувати справу, наскільки він її зрозумів.
— То ти підеш уперед слідами чужинців?
— Ні. На зустріч із ними. Вони приїздять у Сімлу, щоб вислати впольовані роги та копита для вичинки у Калькутту. Вони ж суто панове спортсмени-мисливці й уряд усіляко сприяє їм. Звісно, ми так завжди робимо. Це ж наша британська гордість.
— То чого ж їх боятися?
— Юпітером присягаюся, це не чорні люди. Звісно, з чорними людьми я можу робити все, що завгодно. А вони росіяни і геть безсовісні. Я… я не хочу мати з ними справу без свідків.
— Можуть те’ вбити?
— Оа! То пус-сте. Сподіваюся, я досить добрий спенсеріанець[174], щоб зустріти таку дрібничку, як смерть, котра, як ти знаєш, мені все одно судилася. Але… але вони можуть мене відлупцювати.
— Чому?
Гарі-бабу роздратовано клацнув пальцями.
— Звісно, я прилаштуюся до їхнього табору кимось позаштатним — може, перекладачем, або якимсь душевнохворим чи голодним, чи щось таке. А далі, думаю, буду вивідувати по крихті. Для мене це так само легко, як грати лікаря для старої пані. Лише-ень, лише-ень… бачите, містере О’Гара, я, на жаль, азіат, і це, в деякому відношенні, великий мінус. До того ж я бенгалець, людина несмілива.
— Бог сотворив і бенгальця, і зайця — нема чого соромитися, — приказкою відповів Кім.
— Я думаю, в процесі еволюції все має свою першопричину, але факт залишається фактом у всьому своєму cuibono. О, я жахливий боягуз! — пригадую, одного разу по дорозі до Лхаси мені збиралися відрубати голову. (До Лхаси я жодного разу так і не дістався). Я сидів і плакав, містере О’Гара, так боявся китайських тортур. Я не думаю, що ті двоє джентльменів мене катуватимуть, але я б хотів мати напохваті помічника-європейця, про всяк випадок.
Він кахикнув і виплюнув кардамонові зернята.
— Це абсолютно неофіці-ійне звернення, Ви можете відповісти «Ні, бабу». Але якщо Ви не маєте нагальних справ зі своїм старим, і якщо Ви зможете його розважити, а я — спокусити його уяву, то я б хотів, щоб Ви перебували зі мною у службових стосунках, аж поки я не знайду тих мисливців. Я отри-имав чудове враження про Вас після зустрічі з приятелем у Делі. І, звичайно, я згадаю Ваше ім’я у рапорті, коли справу буде вирішено. Це буде чудове перо до Вашого капелюха. Тому я прийшов насправді.
174
Спенсеріанець — послідовник вчення Герберта Спенсера (1820–1903). Англійський філософ, який стверджував, що смерть — не кінець життя, а його еволюційне продовження.