— Бачите, містере О’Гара, я не знаю, що в біса буду робити, коли знайду цих мисливців, але якщо Ви триматимете у полі зору мою парасольку, яка слугує чудовим штативом для топографічного знімання, я почуватимуся значно краще.
Кім продирався поглядом крізь густі кам’яні хащі скелястих вершин.
— Це не моя країна, знахарю. Я думаю, що легше знайти вошу у ведмежій шкурі.
— Оа, я знаюся на цьому. Гарі-бабу тупцятиме потихеньку, як стара баба. Вони нещодавно були у Ле. Кажуть, що прийшли з Каракорума, з усіма своїми головами, рогами і всім іншим. Я лиш-ше побоююся, що вони відіслали всі свої листи та компрометуючі речі з Ле на російську територію. Звичайно, вони підуть якомога далі на Схід — щоб показати, що вони ніколи не були у князівствах Заходу. Ви знаєте Гори? — він надряпав прутиком по землі. — Дивіться! Вони мали повернутися через Шринагар і Абатабад. От-то їхня найкоротша дорога вниз по річці через Банджі й Астор. Але вони накоїли лиха на Заході. Тож, — він продер риску зліва направо, — вони крокують, і крокують вони геть на Схід до Ле (а там так холодно!) і вниз через Інд до Ганле (я знаю цю дорогу), а потім униз, до Бушагра і долини Чіні. Це з’ясовується методом виключення або шляхом опитування місцевих мешканців, яких я так добре лікую. Наші друзяки тут довгенько бавилися і справили враження. Тож про них добре знають задалеко звідси. От побачите — я впіймаю їх десь у долині Чіні. Будь ласка, пильнуйте парасольку!
Вона вигойдувалася, як великий дзвіночок на вітрі, по долинах і гірських схилах, а в належний час Лама і Кім, керований компасом, наздоганяли десь надвечір лікаря, що торгував по дорозі мазями і присипками.
— Ми прийшли отією і тією дорогою, — недбало показував пальцем назад на гірські хребти Лама, а парасолько тим часом розсипався у компліментах.
У холодному місячному світлі вони йшли по снігу, Лама добродушно кпинив із Кіма, який брьохався по коліна в снігу, як бактрійський верблюд, із тих, вирощених серед снігів, волохатих, які інколи приходили до Кашмірського караван-сараю. Вони пробралися через пухкі сніги і притрушені порошею глинисті сланці та прибилися, рятуючись від бурі, до табору тибетців, які квапливо гнали донизу своїх дрібних овечок, нав’ючивши кожну мішком бури. Вони вийшли на порослі травою схили, місцями поплямовані снігом, і через ліс знову дісталися трави. Усі їхні марші ніяк не позначалися на Кедарнатху і Бадрінатху і лише через кілька днів подорожі Кім, зійшовши на яку-небудь купину, десять тисяч футів заввишки, міг бачити, як якийсь еполет чи ріг одного чи іншого гірського владики ледь-ледь змінив обриси.
Нарешті вони увійшли до відособленого світу — розпростертої на багато миль долини, де високі пагорби були складені з простих валунів і уламків гірських скель. Здавалося, що тут за час денного переходу вони просуваються уперед не більше, ніж спляча людина проходить «не своїми ногами» у нічному жахітті. Вони годинами тяжко обходили гору, щоб потойбіч з’ясувати, що це був усього лише крайній виступ на крайньому валу основної скелі! Округлий луг, коли вони дісталися туди, виявився величезним плато, яке збігало вниз у долину. Через три дні воно виявилося нечіткою заглибиною в землі, яка тягнулася на південь.
— Певно, тут живуть боги! — мовив Кім, пригнічений тишею і жаскими обрисами хмар, які розбігалися і танули після дощу. — Тут немає місця для людини.
— Дуже, дуже давно, — сказав Лама, неначе сам до себе, — Всевишнього спитали, чи вічний світ. Вседосконалий не відповів нічого… Коли я був на Цейлоні, мудрий шукач мені то підтвердив із книги, написаної мовою палі. Звісно, відтоді як ми знаємо Шлях Вивільнення, це питання не має сенсу, але — дивися і пізнавай ілюзію, чело! Ось — істинні Гори! Вони схожі на мої гори у Сач-дзені. Ще таких нам не траплялося!
Вгорі над ними, так само неймовірно високо, земля здіймалася ввись назустріч лінії снігів, де на сотні миль від сходу до заходу зупинялися останні берези, немов відрізані по чітко окресленій лінії. Нагорі лежали вічні сніги, незмінні від початку світу і мінливі у переливах сонця і хмар на небі. На них виднілися плями і прогалини там, де бурі й мандрівні вихори здіймали свої танці. Нижче під ними миля за милею стелилася синьо-зелена пелена лісів, а за лісами розсипалося терасами полів і крутосхилами пасовиськ село. Вони знали, що нижче села, де зараз гуркотіла і шаленіла гроза, з висоти дванадцять чи п’ятнадцять тисяч футів обривається бескид, униз до вогкої долини, де збираються докупи джерела — матері юної Сатладж.