Як завжди, Лама повів Кіма коров’ячими стежками й узбіччями віддалік основної дороги, по якій «боязкий чоловік» Гарі-бабу промчав за три дні перед тим через таку бурю, перед якою з чистим серцем поступилися б дев’ять із десяти англійців. Гарі не був зухом — звук зведеного курка примушував його мінятися на обличчі — але, за його словами, він був «доволі ефе-ективним загоничем» і недарма промацував усю долину дешевим біноклем. Позатим, білизна вицвілих на сонці наметів на тлі зелені помітна здалеку. Гарі-бабу побачив усе, що він хотів побачити, сидячи на кам’яному току в Зіглаурі, за двадцять миль навпрошки або сорок миль по дорозі — а саме: дві малі цятки, що одного дня були майже на лінії снігів, а наступного спустилися по схилу трохи нижче, десь на шість дюймів. Вимиті й готові до роботи, його товсті ноги були здатні долати дивовижні відстані, а відтак, поки Кім із Ламою відлежувалися в дірявій хижі, перечікуючи грозу, облесливий, мокрий і весь час усміхнений бенгалець торохтів чудовою англійською щонайпідлабузливіші фрази, намагаючись зазнайомитися з двома мокрими і змученими ревматизмом іноземцями. Обмірковуючи безліч карколомних схем, він прибув до їхнього табору вслід за грозою, яка саме розколола сусідню сосну, і так переконав дюжину чи дві сполоханих носіїв-кулі, що цей день несприятливий для подальшої подорожі, що вони одностайно поскидали свої речі й товклися на місці. То були підданці одного гірського раджі, який, за звичаєм, віддавав їх у найми, а собі забирав прибуток. На додачу до всіх їхніх бід, сагиби-чужинці погрожували їм гвинтівками. Більшість із них віддавна були знайомі зі зброєю та з сагибами: всі вони були мисливцями та провідниками з північних долин, вправні у полюванні на ведмедів і диких кіз, але з ними ніколи в житті ніхто так не поводився. Тож ліс прийняв їх у своє лоно і відмовлявся повертати, попри всі крики і погрози. Не було потреби вдавати божевільного — бабу вигадав інший спосіб, щоб його надійно прийняли. Він викрутив мокрий одяг, взувся у лаковані черевики, відкрив синьо-білу парасолю і, дженджуристою ходою, з серцем, що калатало в самісінькій горлянці, постав як «агент Його Королівської Високості раджі Рампура, джентльмени. Прошу, чим я можу бути вам корисним?»
Джентельмени втішилися. Один із вигляду був французом, а другий — росіянином, але обоє говорили англійською не набагато гірше, ніж бабу. Вони попрохали його про люб’язну допомогу. Їхні місцеві слуги похворіли у Ле. А вони дуже квапилися до Сімли, щоб віддати мисливські трофеї на обробку раніше, ніж їх поїсть міль. У них є рекомендаційний лист (тут бабу вклонився по-східному) до всіх представників уряду. Ні, по дорозі вони не зустрічали більше жодних мисливців. Вони мандрують самостійно. Мають достатньо спорядження. Єдине тільки — хотіли би рухатися якомога швидше. На цьому бабу вистежив оком поміж дерев зіщуленого горянина і за три хвилин розмови та кілька срібних монет (серце Гарі кров’ю обливалося від такого марнотратства, та хіба ж ти зекономиш на державній службі) одинадцятеро кулі та троє носіїв з’явилися знову. Принаймні, бабу посвідчить, як їх гнобили.
— Мій величний повелитель, він почуватиметься дуже прикро, але ці люди — то лиш-ше прості люди і жахливо нетямущі. Якщо ваша честь по доброті душевній зглянуться і забудуть про цю прикрість, я буду дуже задоволений. Ось невдовзі дощ ущухне і ми тоді зможемо вирушити далі. То ви стріляли, еге? Чудова справа!
Він спритно перескакував від однієї кілти до іншої, буцімто поправляючи кожен кошичок конічної форми. Зазвичай жоден англієць не буде поводитися фамільярно з азіатом, але й не дозволить собі вдарити по зап’ястку люб’язного бабу, який ненароком, на жаль, перекинув кілту з червоною водонепроникною накривкою. З іншого боку, англієць ніколи не стане наполягати, щоби бабу випив, яким би він не був люб’язним, ані щоб розділив із ним трапезу. Іноземці зробили це все, і засипали бабу купою запитань — здебільшого стосовно жінок — на які Гарі відповідав весело і необдумано. Вони налили йому склянку білуватої рідини, схожої на джин, потім іще, тож невдовзі його серйозність пощезла. Він виявився добрячим зрадником і беззастережно лаяв уряд, який нав’язав йому освіту для білих, але не забезпечив його платнею, як у білої людини. Він белькотав історії про гноблення та кривду, аж доки сльози за гіркою долею вітчизни не покотилися йому по щоках. Тоді він похилитався, співаючи любовних пісень Нижнього Бенгалу, і гепнув під мокрим стовбуром дерева. Ще ніколи настільки невдалий продукт англійського панування в Індії не потрапляв так невдало до рук чужоземців.