— Вони всі на один копил, — сказав один мисливець іншому французькою мовою, — побачиш, як ми доберемося до самої Індії. Я б хотів навідатися до його раджі. Можна було б непогано слівце замовити. Імовірно, що він почув про нас і хотів у такий спосіб засвідчити свою повагу.
— У нас часу немає. Ми маємо дістатися Сімли якомога швидше, — відгукнувся його товариш, — Як на мене, то я б волів, аби наші звіти були відправлені з Гіласа чи бодай із Ле.
— Англійська пошта краща і безпечніша. Пам’ятайте, що ми маємо всі можливі сприяння — Богом присягаюся! — вони ж нам самі все забезпечили! Чи це така неймовірна дурість?
— Це пиха — пиха, яка заслуговує на покарання, і воно не забариться.
— Так! Битися зі своїм побратимом із континенту у цій Грі — це щось. У цьому є ризик, а ці люди… ба! Надто легко.
— Пиха — усе це пиха, друже мій.
«Яка в біса користь із того, Чандернагор так близько від Калькутти і взагалі, — думав Гарі, хроплячи з роззявленим ротом на сирому моху, — якщо не розумію їхньої французької? Вони так швидко говорять! Краще було б просто перерізати їхні бридотні горлянки».
Коли він знову постав перед ними, то тяжко мучився головним болем, каявся і багатослівно потерпав, чи не натворив на п’яну голову чого зайвого. Він любить Британський Уряд — джерело всіх почестей і процвітання, і його пан в Рампурі також дотримується такої думки. Тоді чужинці почали висміювати його і пригадувати йому попередні слова, аж поки крок за кроком, із виправдальними гримасами, улесливими посміхунками і безмежно лукавими поглядами, бідний бабу був розгромлений і змушений говорити правду. Коли Ларган почув цю історію, він голосно шкодував про те, що не був на місці упертих, неуважних кулі, які прикривали голови трав’яними килимками, чекаючи на погоду, поки дощ наливав калюжки у їхні сліди. Усі знайомі їм сагиби — чоловіки у грубому одязі, які з року в рік радо поверталися до улюблених байраків — мали слуг, і кухарів, і джур-вістових, найчастіше — горян. А ці сагиби подорожували без жодного почту. Отже, ці сагиби були бідні і нетямущі, бо жоден сагиб при здоровому глузді не буде слухати порад якогось бенгальця. А цей бенгалець, з’явившися нізвідки, дав їм грошей і примудрявся говорити їхньою мовою. Звичні до всеохопно поганого ставлення до себе з боку інших співвітчизників, вони підозрювали якусь пастку і мали намір утекти при нагоді.
Потім по свіжовмитому повітрі, наповненому пречудовими пахощами вогкої землі, бабу повів їх схилом униз — гордо крокуючи на чолі кулі та сумирно чапаючи позаду іноземців. Думок він мав при цьому багато і різних. Найдрібніша з них могла б вельми зацікавити його супутників. Однак він був приємним гідом, який за найменшої нагоди показував їм красу володінь свого пана. Він населив гори усіма звірами, яких іноземці хотіли б убити — тари, дикі гірські цапи, гвинторогі цапи маргари, ведмеді — і на пророка Єлисея вистачило би. Він обговорював ботаніку й етнологію з бездоганними неточностями, а його запас місцевих легенд — пам’ятайте, що він же був довіреним агентом князівства впродовж п’ятнадцяти років — був невичерпним.
— Цей хлопака, однозначно, оригінальний, — казав вищий із чужоземців. — Це наче страшний сон віденського туристичного агента.
— Він представляє in petto[181] Індію у перехідному стані — жахливий покруч Сходу і Заходу, — відповів росіянин. — Ми єдині, хто може дати раду зі східними людьми.
— Він втратив одну батьківщину і не отримав іншої. Але він усім єством ненавидить завойовників. Минулої ночі він мені виповів… — вів далі співрозмовник.
Під смугастою парасолькою Гарі-бабу напружував вуха і мозок, щоб зрозуміти швидку французьку мову і пильно наглядав за кілтою, повною карт і документів. Вона була найбільша, з подвійною червоною водонепроникною накривкою. Він не хотів нічого красти. Він тільки бажав дізнатися, що саме потрібно поцупити, і, принагідно, як утекти, коли таки поцупить. Він дякував усім богам Гіндустану і Гербертові Спенсеру, що там було трохи цінного вкрасти.
На другий день дорога круто піднялася на трав’янистий схил понад лісом, і там у світлі призахідного сонця вони зустріли старого Ламу — мандрівники звали його бонзою — що сидів, схрестивши ноги, над таємничим зображенням, притиснутим по кутках камінцями, і розтлумачував його юнакові, вочевидь, неофіту, дивовижної, хоч і невмиваної, вроди. Смугаста парасолька була помічена ще на півдорозі до того місця, і Кім запропонував зупинитися і зачекати на нього.
— Га! — гукнув Гарі-бабу, винахідливий, як той Кіт у Чоботях. — Це видатний місцевий святенник. Імовірно, він підданець мого ясновельможного повелителя.
181
In petto —